Стародавність

Чому я весь час долучаю слова із санскриту, що це таке взагалі? Про санскрит багато можна дізнатись із загально доступних джерел. Та не кожен має час і бажання узагальнити отриману інформацію. Отже, якщо коротко, то словом санскрит означують письмена, якими записані релігійні тексти мовою наших предків. І давність цієї мови тягнеться аж на 15-12 тисяч років від сьогодні. Чому так, адже науковці говорять, що цим текстам, Ріґ Ведам, не більше 4-6 тисяч років? Так, правильно, але справа в наступному. Колись давно, котрийсь винахідник здогадався накреслити кожен звук, що використовується для вимови слова, і так виникло “святе письмо”, санскрит. Святе воно тому, що ним записали тексти присвячені богам, а основа ‘скрит’ означає сам спосіб писання “прошкрябуванням”. Від початку створення цих текстів їх завчали напам’ять. Старші брагмани вчили молодших з покоління в покоління, і не можна було змінити жодного слова складу, навіть наголосу. Отож треба вважати, що мова цих текстів дійшла до нас майже без змін, аж від часів льодовикового періоду. Чому так здавна? 

       В Ріґ Ведах є близько 10 тисяч віршів. Це молитви, славлення богів, а ще, окрім цих вед є і інші три веди. А священик-брагман повинен був знати їх усі напам’ять, і то так, аби під час обрядів не затинатись. Крім того ще і заклинання, рецепти ліків і так далі. Це все було доступно лише брагманам, чому? Тому що мало хто з людей здатен запам’ятати стільки інформації. А брагмани запам’ятовували. Зараз, коли є стільки носіїв інформації і взагалі писемність, над цим мало хто замислюється. А тоді існували системи тренування пам’яті. Людина, яка цим займалася, вже не могла робити щось інше, тому її утримували інші. Як це відбувалося? Не секрет, що серед людей є багато різних за характером індивідів. Міцні духом люди піклувалися побутом брагманів, охороняли їх від грубих, недолугих членів громади, збирали для них продукти харчування і таке інше. Вони загалом захищали усе плем’я від ворогів та хижаків. Інша частина людей збирала поживу, полювала на травоїдних тварин. Невеличка кількість обслуговувала усі процеси побуту через свою фізичну неспроможність на якісь більші здобутки. Вироблялись традиції суспільної поведінки, як окремою людиною, так і усім загалом. Це досягалося, так би мовити, само тренуванням – вчиненням обрядодій, у яких брала участь вся громада, і які приносили видиму користь для всіх її членів, дисциплінуючи і об’єднуючи. Поступово, вся маса обрядів і уявлень склалися в загальний кошик досвідів племен оріїв, і зараз цей “кошик” ми називаємо культурою, звичаями. Отож, 15 тисяч років тому, перші жерці, або брагмани, завчали напам’ять масу інформації про релігійні уявлення наших пращурів і передавали все це дуже точно. Чому взята така цифра, 15 тисяч років, адже з тих часів нічого не збереглося, начебто, ніяких пам’яток, доказів? Насправді докази збереглися саме у Ріґ Ведах, ось ми про них і розмовляємо, про ті докази. 

       Під час останнього льодовикового періоду люди жили на півдні у доступних місцях, незайнятих кригою. Висота криги могла становити до сотень метрів. Вся тодішня Европа і Сибір були поховані під кілометровими льодовиками. Починалося загальне потепління, льодовик поступово відповзав, влаштовуючи, час від часу потопи. Все живе за довгі холоди призвичаїлося до прохолодного клімату. Спека, що ішла за танучими льодами, штовхала всіх іти за ними. Серед безмежних крижаних полів виникали величезні озера талої води, невидимі для людей, що знаходились далеко нижче рівня льоду. Під тиском води крижані маси розступалися, розмивалися і неймовірні обсяги води кидалися у пролами, топлячи все довкола. Звідси численні перекази про світові потопи, які є навіть у індіянців Америки. Зміна клімату змушувала людей тікати на північ. Йшли вони століттями за танучим льодом аж доти, доки під ногами не скінчилася тверда земля, а зірки на небі не перестали ховатися за темний обрій. Вони кружляли над головою, наче розкрита парасолька крутилася, а вони були на ній намальовані, тобто зірки не заходили. Це було далеко за полярним колом. Клімат був помірний і легкий, весна змінювалася осінню, без літа і зими. А люди ж боялись не дожити до ранку. Чому так? Тому що, кочуючи, вони зайшли так далеко, що день став дуже довгий, і ніч така сама. Такі умови є за полярним колом. Але ж люди не жили в цих умовах від свого початку. Славлення богам, що передавалися з вуст у вуста, вказують на те, що люди не були звичні до ночей, які тяглися аж по п’ять місяців поспіль. Зорі, ранкові і вечірні, продовжувались по цілому місяцеві, і ранкові були настільки чарівними для людей, після п’яти місяців злої темряви, що стали гуртом богинь, які дбають про людей. Ніхто не хотів померти посеред цієї ночі, коли й поховати тіло було ніяк. Труп ховали у викопану яму посеред хижі до весни, потім виймали звідти і вже справляли обряди. Звідси знайомі слова від хворіючих людей: “побачити б сонечко, дожити б до весни…” Темрява була осінню, день весною. На початку весни-дня зорі починали освітлювати обрій на півдні. Саме так, бо інших напрямків в тому місці не було. Цілий місяць зорі ходили по колу біля обрію, піднімаючись все вище і вище, тому ми зараз кажемо на цю появу сонця у множині, а не так, як би сказали зараз, бачачи зорю якісь хвилин десять. А там зорі йшли та йшли, а сонце все не сходило. Це викликало настільки велике нетерпіння людей, що аж виник міф, у якому войовничий бог Індра мусив розбити запряжену рожевими кіньми колісницю, що на ній їздили зорі, аби врешті сонце Сур’я змогло таки вийти на небо-Див. Ми і зараз говоримо: “поглянь, який дивокрай!”, чи не так? До речі, слово “зоря” значить видимість (після суцільного мороку, певно), а в нас і зараз ще є дієслово “зорити” та всі інші однокореневі слова, що означують здатність бачення. 

       В тих краях землі люди мешкали так довго доти, доки клімат був комфортним. За цей час вони створили систему вірувань, де добрі боги Світла поборюють темних демонів і звільняють сонце. В їхній уяві, все що нижче обрію –  належало до царства темряви. Люди допомагали добрим богам, вчиняючи релігійні жертвоприношення п’янких напоїв, їжі, щоб підтримати силу своїх добрих богів, співали їм пісень і славили їх, щоб морально підбадьорити під час бою із темними силами. Все так, як і в наш час, тільки без участі богів. Ніяких кривавих жертвоприношень із всеспаленням, як у юдеїв, чи поїданням тіла господня, у них не було. Навіть за якоїсь надзвичайної події, коли забивалася у жертву котрась худобина, то м’ясо варилося і з’їдалося самими жерцями, як жертовними передатчиками їжі богам. А хіба ми не роздаємо поминальну їжу знайомим, щоб вони її з’їли, і таким чином вона потрапила до померлого родича? До речі наше слово жрець, грецьке єрей (жерей) саме це і означають – поїдання. Лише дикі кровожерні (тому і кровожерні!) племена поклоняються страшним, суворим богам, які вимагають кривавих жертвоприношень тварин, а то й людей. Тут в жертву приноситься вже не їжа, а саме життя, як субстанція поживи такому богові.