2.6

Наша країна почала стрімко набирати оберти. У вільному продажі появились комп’ютери.

І ми з чоловіком вперше взяли кредит? Це десь третина місячного нашого доходу в той час.

Кредит на покупку комп’ютера. 1200 грн. Якщо не помиляюся, 128 МБ оперативної пам’яті. Зараз такий об’єм пам’яті мають смартфони. Але тоді... ігри, фільми, музика на дисках.

Диск з іграми коштував спочатку 45–50 грн. Потім 25. Розпродаж — 10–5 грн.

Інтернет ми підключили десь через рік, після того як у нашому містечку нарешті з’явилася телефонна компанія.

Тепер нам не потрібні ті диски. Наш провайдер брав дорожче за інших,але ж був. Швидкість була не дуже,а ще було обмеження на споживання трафіку. Безліміт — за шалені кошти 600 грн .

На станції замість телетайпа нам теж поставили комп’ютер, підключений до інтернету. Але пояснювати, як на ньому працювати, ніхто не приїхав. Тому потрохи розібралися самі оператори. Зараз про це навіть кумедно згадувати... Що буде, якщо натиснути на цю кнопку...

Однієї ночі, майже опівночі перед Новим роком, до нас постукали в металеві двері.

— Хто там?

— Відчиняйте. Перевірка.

До нас увійшов худорлявий чоловік, десь два метри зросту. І ніс у нього був довгий.

— Доброї ночі. Маю перевірити вас. Як справи дівчата?

Неочікувано приємний, оксамитовий голос.

Оксана, оператор якраз довбалась із документами на відправку потягу нашого формування. І ця перевірка дуже невчасна.

— Я бачу у вас нове обладнання, — сказав нічний ревізор.

— Так, комп’ютер поставили, а як працювати — не пояснили, — пробубоніла я, бо поки ми не введемо документи на потяг, казати диспетчеру про відправку не слід. Як що дадуть електровоз одразу, а потім будуть мотати нерви, коли вже він поїде від нас.

— Які питання? Я можу вам усе пояснити.

Вперше за весь час ми зраділи перевірці. Оксана задавала питання і одразу писала у зошит відповіді. Всі оператори в цей зошит писали пояснення щодо введення документації у нашу мережу. І це був їхній самостворений довідник.

Якщо описати швидкість, з якою рухались пальці того чоловіка по клавіатурі — вони не бігали, вони літали. Ніколи не бачила, щоб так швидко працювали всіма пальцями одночасно. Я не чула, що він казав. Я не зводила погляд з його рук. Я була наче зачарована.

Дурних питань по телеграмах та інструкціях він не задавав, журнали не перевіряв. Вперше ревізора не хотілося відпускати. Ми би знайшли про що ще спитати.

Зранку я вийшла з приміщення подихати. Люди йшли на електричку.

— Ти де?

Це питання чомусь мені чулося звідусіль. І дратувало.

Пейджери, а потім перші мобільні телефони... Почали купувати мобілки і наші співробітники.

А я і так на роботі весь день була на зв'язку. Дванадцять-тринадцять годин біля телефону, радіостанції, селектора — і після цього ще мобільний?

Ні.

Тому мобілку не купувала. Вистачить вдома стаціонарного.

Я тепер почала цінувати тишу і мовчання.

Скоро і моя електричка. І нарешті спати. Як я хочу спати.

***

Одного дня з-за пульта визирнув чоловік. Особисто ми не знайомі, але я його бачила раніше на станції.

— Доброго дня. Я представник торгової фірми. Нам терміново треба поставити вагон на розвантаження.

Я здивовано на нього дивилась. Вперше до нас зазирнув клієнт із проханням прискорити подачу вагона.

— Який саме?

— Ось номер. На восьмій колії.

Я подивилась у журнал, навпроти його вагона була галочка, що подавати можна. Він поклав мені на пульт плитку шоколаду та 10 гривень для пришвидшення вирішення питання. Цей вагон і так би поставили на подачу трохи пізніше, але якщо принесли вперше у дежурку «Дякую», я дала команду по рації складачу, щоб поставив цей вагон на подачу зараз.

Чоловік стрімко, як з’явився, так само і зник. Через декілька хвилин у приміщення увійшов наш ДС.

Як мені поклали ті 10 гривень і шоколадку, так вони там і були. Я їх навіть не торкалась ще. ДС подивився на них. Потім і на мене. Я — на нього.

І я зрозуміла, що він прийшов щось сказати за той вагон...

По його погляду я зрозуміла, що той чоловік показав нашому ДСу, що можна вирішити питання отак...без нього.

Чому я не спитала додатково, що з цим вагоном не так...

Я подивилась на ту купюру та шоколад так, наче вони були у чомусь винні...Відчула незручність, якої ніколи не відчувала.

Я ж колись хотіла, щоб було так: прийшли і подякували...От.

А мені не «дякували». Тому я теж ніколи ніде не заносила «дякую». Крім доктора,який мене рятував. Але він відмовився..

***

Коли все йде, як має йти, то і розповідати наче нема про що. В мене змінилося ставлення до тих, хто працює на коліях. Раніше я сприймала людей на посаді як частину великого механізму, де людина має виконувати свої обов’язки. Крапка.

Сніг, дощ, вітер, мороз, спека. Складач потягів робить маневри. Висить на підніжці вагона у -20. У грозу, у зливу. Людина постійно рухається під відкритим сонцем навіть при +35 у тіні. І чи буде в нього тепловий удар чи обмороження — кому це цікаво? Треба працювати.

У нас нова сигналістка. Білетних касирів скоротили, і ця жіночка пішла сигналістом. Я бачила, як їй важко працювати. Наш складач це бачив ще краще, тому старався планувати маневри таким чином, щоб вона витримала зміну і навчилася виконувати свої обов’язки. Я ніколи не забуду її шедеври на початку... Одного разу вона сіла відпочити на рейки під час маневрів ... а якби не встигла встати під час маневрів товчками?.. Добре, що це побачив складач вчасно, та зробив зауваження матом.

Тепер на маневри її побоювались брати, тому вона відкривала ящик з башмаками і закривала. Все.

А якось вона закріпила електровоз разом із вагонами... Добре, що машиніст це побачив та спитав, навіщо йому кладуть башмаки під колеса, а не поїхав на них, а то було би нам «весело». Десь через пару місяців вона трохи навчилась. В кого вона вчилась до приходу в нашу зміну? Не подумала спитати на жаль.