2.5

Мій чоловік прийшов з роботи. Втомлений та сумний.

Один із його колег, який мав виразку шлунка, помер під час рейсу. Прободна виразка шлунка. Коли приїхала швидка, він уже помер від внутрішньої кровотечі.

У мого чоловіка теж був набір хронічних захворювань, якими часто страждали помічники та машиністи поїздів: гастрит, гайморит. Тому з ним постійно була ціла купа ліків.

Як завжди роблять на залізниці: якщо щось трапилося, треба придумати якісь дії.

Якась «розумна» людина вирішила проблему зі здоров'ям перекласти на тих, хто цю проблему має. Тому цілий ряд захворювань став перешкодою для зайняття деяких посад.

Чомусь ідеї покращити умови харчування людей, які дванадцять годин працюють, наприклад, у літню спеку до п'ятдесяти градусів, ні в кого не виникло.

Що вони їдять у таких умовах?

А потім отримують гастрит, який може перейти у виразку.

Хтось підіймав сумку машиніста, яку він тягає із собою на роботу?

Змінний одяг, купа інструментів, інструкції, купа блокнотів, їжа, ліки...

Люди почали просто приховувати свої захворювання під час проходження медкомісії, бо не хотіли втратити роботу.

Який сенс у відомчій лікарні, якщо вона не займається лікуванням працівників? Щоб було кому поставити штампик «здоровий»?

Якась дурня...

Далі це призведе до того, що довідка про проходження медкомісії коштуватиме приблизно одну зарплату. Зате не треба буде тиждень бігати по кабінетах, де на тебе навіть не глянуть.

— Жалоб нема?

— Нема.

— Нема. Так і запишемо...

Наступна черга — з тим самим результатом.

Це шлях у нікуди.

Не збираюся платити за послуги, яких не отримувала. Буду сидіти в черзі, відпочивати... Може, хтось із лікарів не тільки поставить свій штампик, а й щось порадить. Бо часу ходити по лікарнях окремо в мене мало.

Колись нас застрахували. Із зарплати щось відраховували. Казали, що в разі хвороби ми матимемо безкоштовне лікування.

У мого чоловіка навіть договір зі страховою був. А нам такого папірця чомусь не давали.

Страхування — наче гарна ідея.

Але на практиці, коли я захворіла, лікарняний мені не дали, бо не було температури.

Мене поклали на дванадцять днів у нашу лікарню.

Була зима. У палаті холодно.

Я грілася гарячою водою, налитою у пластикові пляшки. Клала їх під ковдру поруч із собою.

Мене не вилікували. Виписали через дванадцять днів.

Бо, як мені пояснили, мої страхові гроші закінчилися.

Навіть рекомендацій, що робити далі, не дали. Пропозиції продовжити лікування за власний рахунок я не отримала.

Сказали, що можна буде пізніше знову продовжити лікування за рахунок страховки.

Але ж моя ціль була одужати, а не отримати лікування за рахунок страховки...

А кого хвилювало, що мені боляче стояти, сидіти, лежати?

Я тоді танула на очах.

І в цьому стані мала, як завжди, працювати, забезпечувати безпеку руху та маневрову роботу станції, а ще — впоратися з домашніми справами.

На них сил не вистачало.

Трохи відпочила — і знову на зміну.

Я завжди не любила працювати вночі, а тепер кожна ніч була випробуванням. Я спала короткими уривками, коли відпускав біль.

— Чергова!

— Чергооовааа! — машиніст так лагідно гукав...

Я почула, що мене викликає машиніст, який стоїть біля вхідного світлофора.

Скільки він уже стоїть?.. Це швидкий «Одеса — Луганськ».

Нам забули дати відхід, і він прошмигнув до нас... і тепер кличе.

Я чекала його... і мене зморив сон. І навіть оператора. Це ми вперше проґавили так...

— Скільки хвилин ви нас викликаєте?

— Вісім хвилин.

Копець...

А якби прошмигнув далі? Було б смішно, якби його загубили...

Колись я їхала цим потягом у Луганськ.

Згадалося чи то похмуре, чи то сумне місто.

Січень. Там сніг сірий. Усе вкрито шаром смогу, який прилипав до всього, чого я торкалася.

Повітря і те було важке.

Як там живуть люди?..

— На вхід-вихід відкрито. Наганяйте, будь ласка.

— Не хвилюйтеся, нагонимо.

Я подивилася на годинник. Потяг ішов швидше за свій графік, тому до наступної станції наздожене його.

Мені не сподобалося, як лікували у нашій лікарні. Тому я звернулася до іншого лікаря.

Вона мене оглянула. Подивилася обстеження, аналізи, які були.

— Я не знаю, як тебе лікувати.

Вона щось писала на аркуші зошита.

— Візьми. Ось записка. Передай її від мене. Там знають, як допомогти.

— Дякую.

Я поїхала до лікаря, якого мені рекомендували.

«Допоможіть, будь ласка, цій жінці».

Дата і підпис.

Прочитала й думаю: навіть не направлення. Просто записка...

Пошле він мене з нею куди подалі...

Я знайшла лікаря, до якого мене відправили, і передала йому записку.

Я так зрозуміла, він був однокурсником лікарки, яка мене до нього відправила, бо одразу за почерком упізнав, від кого я приїхала.

Після огляду та обстеження він виписав мені рецепт на ліки.

Багато ліків.

У житті я ще ніколи одночасно не приймала стільки таблеток та уколів, які мені робив чоловік.

Добре, що він це вмів.

Через тиждень я відчула, що до мене повертаються сили.

Лікар після огляду призначив інші ліки.

Через місяць я була готова його розцілувати.

Я приготувала йому свою вдячність у вигляді купюр.

Але він відмовився.

Сказав, щоб я не переохолоджувалася і не перегрівалася. Бо і те, і інше запускає запальну реакцію в моєму організмі.

І все почнеться знову.

Попереду літо. Осінь.

А от зима...

Останній рік у нас погано топили. З чим це було пов'язано — не знаю.

Ми вмикали все, що було, аби зігрітися: і калорифер, і плиту.

Я навіть у пальті сиділа вночі.

З-під пульта просочувалося холодне повітря, викликаючи судоми в ногах.