2.4

В газеті я побачила оголошення, що віддадуть піаніно безоплатно. Треба його тільки привезти.

Спитала в сина, чи хоче він навчитися грати на піаніно.

Хоче.

Ми пішли у музичну школу, вчителька позаймалась із ним. Каже, музичні здібності є. Тож я звільнила простір для піаніно. Замріялась. І я теж буду трохи вчитися.

Настройщику сподобався наш інструмент. І мені подобався його звук.

Я відчувала себе щасливою, коли син вивчив свої перші музичні завдання. Його пальчики швидко рухались по клавішах.

Я чула всі нотки: де правильно, де ні. Але мої руки не мали потрібної рухливості.

Через рік я помітила, що моя дитина почала швидко втомлюватися від занять музикою. І якось розповіла про це на роботі, під час очікування селектору, нашому замДС.

— Я теж вчився грати на піаніно. Навіть закінчив усі 10 класів. Але коли отримав корочку про закінчення, віддав її матусі. І виніс піаніно з 10-го поверху, як тільки знайшов, кому воно треба.

— Чому? — Я була вражена розповіддю.

— Це мама хотіла, щоб я мав музичну освіту, а не я. Дивись, щоб твій син дійсно отримував задоволення від гри. Щоб не було, як у мене. Хлопці ганяють м’яч у дворі, а я вчу домашку.

Ніколи не думала, що музика може дати такий ефект.

Я дивилась на нашого зама та думала, що його мама все ж виховала гарного парубка.

Але тепер я на власні очі бачила, скільки праці вкладається в те, щоб кожна мелодія звучала як треба. Музика — це колосальна праця, яка виглядає так, наче все виходить само собою.

Колись я прочитала, що люди найкраще пам’ятають свої емоції, а не події. Мабуть, так.

Коли все йде так, як треба, тобі наче й розповісти нема про що.

Коли є проблеми, розповідати точно нема про що. Треба якось переварити все в собі спочатку.

Зараз ми озираємось у минуле, думаємо, що було зроблено не так. Але минуле в минулому є сьогодні і завтра.

Мені подзвонила наша білетна касирка:

— Чергова, перед прибуттям електричок кажи пасажирам, щоб купували квитки на проїзд. Людей сідає завжди багато, а платять у касу одиниці. Нам сказали, що якщо і далі електрички будуть неприбутковими, то їх скасують. Так і скажи людям, будь ласка.

— Добре.

Я раніше не думала, наскільки це добре чи погано, що СРСР розпався. Що замість комунізму ми почали будувати ринкову економіку.

От наслідки — неприбуткова, тому скасували.

Хоча у свій час я поставила галочку «За Незалежність». Проблемами з електропостачанням, відсутністю товарів, втратою вкладів я не переймалась. Так склалось, що необхідний мінімум у мене був завжди.

Чомусь була впевненість, що це ненадовго. Потроху все дійсно налагоджувалось.

Важкі роки позаду. Потроху підприємства, що залишилися, почали розкручуватись. З'явилося багато торговельних фірм. Наша зарплата теж зростала. Тепер нам іноді давали навіть ще один тепловоз, бо наш не встигав усе робити.

Я вийшла на вулицю, подивилась — дійсно, людей повно на платформі. Білетна касирка, яка ходить по потягу, явно не встигає всім продати квитки.

Як показало життя, якщо виникає якийсь слух, то він майже завжди збувається.

Нашу зарплату перевели на банківські картки. Було дивно спочатку замість готівки тримати пластикову картку.

Тепер шкатулка, куди ми клали з чоловіком нашу зарплатню, була пуста. Ми швидко звикли до цього формату.

Тож потреба в касирі видавати готівку відпала. І з часом електрички, які йшли о 10:00, о 13:20, о 14:15, о 16:45, скасували. Пустили більше автобусів міжміських. На них зайцем не покатаєшся.

— Зустріла свою знайому. Вона тепер заробляє пророкуванням. Я знаю, що вона звичайна людина... Ми йшли, а вона, незважаючи на ціну, купувала, що хотіла, поки ми спілкувались, — розповідала якось Оксана під час затишшя на роботі.

Мене зачепила ця фраза.

Йшла, купувала, що хотіла, не розраховуючи, що залишилось у кишені.

Мені теж захотілось ось так... жити, не розраховуючи всі свої витрати до копійки, від зарплати до зарплати.

Все помітнішим ставав розрив у доходах колишніх радянських людей.

Виявилося, у нас багато людей із комерційною жилкою. Як тільки з'явилася можливість будувати свій бізнес, вони не втрачали шансу. Вони для мене були як інопланетяни. Незрозумілі.

Мене попустило.

Я вже давно не чекаю, що нам занесуть «вдячність».

«Щаслива людина та, що цінує те, що має», — прочитала в якомусь журналі. І мені сподобалась ця думка.

Я її згадала, коли моя матуся якось задала мені дивне питання:

— Донечко, чи ти не сердишся на нас із татом, що ми мало тобі дали матеріальної підтримки? Ми ж мали можливість мати більше коштів, але не робили цього.

— Чого це ти таке питаєш, мам? Я чула вашу розмову з татом якось. Ви тоді вирішили краще спокійно спати, ніж мати купу грошей і нервувати.

Тому я ніколи не чекала, що на мене зваляться статки.

Жалкую лише, що не послухала бабусю і вчасно не придбала будинок на її гроші, які тепер нічого не варті.

Хто ж знав, що буде отак... Сталося як сталося.

Неділя.

Нічна зміна майже завершилась. Тепловоз поїхав на подачу і мав скоро повернутись.

У коридорі ми почули чиїсь чоловічі кроки.

— Дівчата, добрий ранок!

— Добрий ранок!

Наш ДС відкрив штори на вікнах, які ми не відкривали, щоб у приміщенні було тепліше.

— А ви бачили, яка краса на вулиці?

Ми подивились — і нам поплохіло.

Після п'ятої ранку нам не було чого виходити на вулицю. І ми тільки зараз побачили, що білий пухнастий сніжок вкрив землю сантиметрів на двадцять.

Це означало, що зараз ми не додому поїдемо, а підемо чистити від снігу стрілки.

Не можна залишати їх на денну зміну, бо зараз буде відчеплення, їм буде чим зайнятись.

— А я йду і бачу, що крім моїх слідів навколо тільки собачі, — усміхнувся він.

Він, як завжди, молодець. Не влаштовує трагедії там, де її нема.