2.3

Я вийшла з відпустки. Нашу замДС такі кишнули.

Навіть не питала чому.

Замом поставили молодого хлопця, років 25–26. Блакитноокий блондин, високого зросту, сподобався всім одразу. Розумний, привітний, енергійний.

Нам нарешті пощастило з керівниками.

Роботи на станції стає все більше. Більше вагонів треба подавати, частіше відцепки та відправлення нашого формування.

Знову в ніч. Майже як завжди, я не змогла заснути перед нічною зміною. 

Якраз на перезмінку вийшов потяг. 64 вагони.

Нам 25 вагонів. Приймаю на 4 колію. Бо тільки цей путь стільки вміщає. Моя зміна ледь встигає розписатися в журналі присутніх і швидко йде приймати відцепку.

Правила трохи змінились з деяких часів. Встановлені часові рамки, в які треба встигнути відправити потяг далі. А також треба встигнути зробити перевірку наявності пломб на вагонах за встановлений час. Або будуть питання. І якщо десь нема пломби або пошкоджений вантаж, то відповідальність несуть працівники нашої станції.

Якби потяг був нормальної довжини — 58 вагонів, ми б його прийняли на п’яту колію. Наш тепловоз взяв би вагони та витягнув одразу на 11 колію для перевірки. А потяг відправився далі, коли з’явиться віконце, яке дозволить йому, не затримуючи інші потяги, рушити далі.

Цього дня все йшло не так. Вочевидь, вдень було закриття перегону, тому потяги йшли один за одним із мінімальним інтервалом в обох напрямках. Треба було витягувати вагони на головні колії, перекривши горловину станції. Це не давало змоги пропустити швидкий пасажирський без зупинки біля вхідного. А це ж гріх...Тому на 11 колію, після прослідування швидкого.

Так як виїзд на головну колію, то ще час потрібен, щоб спробувати гальма.

Тут увійшла Степанівна наводити порядок:

— Чергова, в мене час на перевірку майже закінчився. Ти за мене будеш писати пояснювальні, чому не перевірені вагони?

— Степанівна, не хвилюйтеся. Зараз проїде пасажирський і одразу їдемо на 11 колію. Ми вже виїхали з 4 колії на головну другу. От бачите, парний вантажний, зараз буде заходити із зупинкою.

— І що я полізу під вагонами на вишку?

— Наташа вже там.

Степанівна дивилась на годинник і нервувала.

— Я буду жалітися на тебе, якщо не встигнемо перевірити.

Я і сама все розуміла, але хмари руками розводити не вмію.

Зазвичай швидкі потяги за 11 хвилин доїжджають до нас. Цього разу він чомусь не поспішав. Він наче застряг на першому наближенні.

Степанівна почала знов те саме, додавши матюка.

А це вона дарма. Я відповіла теж з матюком.

І тут в неї очі наповнились сльозами.

— Я не очікувала від тебе такого...

Я теж від себе такого не очікувала...вирвалось. Не люблю коли не мене підвищують голос. 

Я принципово не користуюсь матюками. По пальцях можна порахувати, скільки разів у житті з мене зривалися такі слова. І я вкладала в них все своє роздратування. 

— Вибачте, будь ласка. Я не хотіла вас образити.

Мені було соромно за себе, як ніколи. Але ж і вона бачила все на власні очі, я ж не по своїй волі затримувала огляд. За великим рахунком, отримала те, що випросила. Але мені все одно соромно досі... навіть більше ніж через 20 років.

Ми встигли в останні хвилини перевірити. Все було в порядку. Пломби на місці.

Степанівна з того часу холодно віталась, розписувалась за зміну та йшла до себе. І в мене перед очима були її сльози, кожного разу коли її бачила. Це ж треба, отак було статися...

День, коли вона працювала останню зміну, я не пам’ятаю. Мабуть, працювали в різних змінах. І я не встигла ще раз попросити пробачення.

Мабуть, Степанівна доповіла, як важко було встигнути зробити перевірку вагонів вчасно того разу. Бо більше на перезмінку нам не відправляли відцепки, та й не робили для них такі довгі состави.

Гадаю, я мала доповісти теж про цей випадок, який створив проблему. Але я була засмучена сваркою. І більше ні про що не думала.