Дежурка.

Частина друга. 2.1

1999.

На термометрі +10. Зимовий, але теплий ранок. Яскраво світило у вікно сонечко.

Теплий одяг набрид. Хотілося легкості, свіжості.

І я одягла замість теплих, капронові колготки.

У дежурці теж тепло. Тож увечері якось проскочу додому.

Робочий день минув. День як багато інших. Тільки цього разу мене поміняли пізніше, ніж зазвичай. Тому свій потяг я пропустила, відпустивши на нього оператора.

— Не ходили маршрутки. Пробач, будь ласка, за затримку.

— Буває. — На початок зміни не запізнилась...зазвичай взимку ми міняємось під цей потяг,який пішов. Як стане тепло, для мене не принципово коли мене поміняють. Але зараз зима.

Наступна електричка — о 21:45.

Майже дві години чекати не хотілося. Маршрутки в цей час я можу не дочекатись. А потім так само невідомо скільки чекати автобус ... Я вийшла на вулицю. Мороз наче невеликий. Піду пішки додому. Так буду вдома хвилин на тридцять раніше, ніж якби чекала електричку.

Пройшла чверть шляху — і зрозуміла, що дарма не залишилася чекати. Мороз не менше -10, а може більше.

Мої капронові колготки стали наче скляні. Вітер посилився. Ноги почали німіти. Ну, хоч переставлялися…

На ранок у мене була ангіна і температура. Я пішла на лікарняний.

Після цього перемерзання я довго не могла зігрітися. Мене постійно морозило, а льодяники від болю в горлі майже завжди були у сумці.

Нарешті весна.

Почалися капітальні ремонти колії на перегонах і самій станциї.

Це були дуже напружені місяці, які вимагали особливої зосередженості від всіх працівникив.

З вечора нам повідомили, що вночі на станцію заходитиме техніка.

До часу ночі ми підготували подачу на наші під'їзні колії та відправили поїзд свого формування. Потім почали прибувати потяги спецтехники.

Керівник зайшов до нас і пояснив як треба все розставити по путях і якому порядку.

—Давайте одразу все ставити як треба,щоб потім не нервувати, що не встигаємо.— сказала я, подивившись що вовтузитись будемо до самого ранку з такою кількістю техніки що прибуває.

—Чудово. Давайте. А зранку машиністи поміняються і монжо буде починати роботи, як дадуть дозвіл.

Тож о 5:30 навкруги панувала тиша. Все зроблено.

Скоро перша електричка, і почнеться двіж.

6:00 хтось постукав у наші двері.

На ґанку стояв чоловік років п'ятдесяти п'яти.

— Доброго ранку, дівчата. Я з управління дороги. Маю перевірити, як іде підготовка до закриття.

— Доброго ранку. Проходьте.-— я здивувалась такому ранньому визиту. Але ж і ремонту колії такого масштабу при мені ще не було.

Ми якраз збиралися пити чай — зігрітися та трохи розігнати сонливість.

Тому чоловікові теж налили горнятко чаю.

— У нас уже все підготовлено. Ось. Як керівник просив, у такому порядку все й поставили.

Я показала свій чорновий журнал, у якому робила робочі замітки, щоб нічого не забути.

Колієукладач і кран укладальний — на восьмій колії.

Баласторозподільник та щебенеочисна машина — на сьомій.

Виправно-підбивно-опоряджувальна машина і виправно-підбивна машина — на шостій.

Планувальник баласту та рихтувальна машина — на п'ятій колії у парній горловині, дрезина — з непарної сторони.

Рейкошліфувальний поїзд та колієрозбиральний кран — на четвертій.

Шпалопідбивальні машини — поки що на дев'ятій.

Чоловік був явно задоволений, що все вже готово. І спокійно, із задоволенням пив чай.

— Вода у вас хороша. Відчувається.

— Так. Ми її для чаю беремо з артезіанської свердловини на одному з підприємств.

Так непомітно на годиннику вже була сьома ранку.

І раптом ми почули, як коридором жваво й упевнено стукають жіночі каблуки.

Від мого спокою не залишилося й сліду.

Це вона.

Наша замДС.

Її парфуми на секунду випередили появу самої господині каблуків із-за пульта.

У короткій шиншиловій шубці вона виглядала дорого, багато і дуже контрастно на тлі наших втомлених облич і роздовбаного диванчика та невідомо коли пофарбованих у блакитний колір стін.

— Що це за людина? Чому в приміщенні сторонні?

Розвернулася і покрокувала з поста ЕЦ ( так правильно називати це приміщення)

— Це хто? — запитав наш ранковий гість.

— Наш зам.

— Вона завжди така?

Спокійний вираз його обличчя миттєво змінився. На ньому з'явилося здивування, а за ним — обурення.

Мене теж здивувало, як вона тут виставляла себе королевою замість того, щоб запитати про обстановку на станції. В мене встав ком у горлі.

— По життю хамка.

Чому я маю її виправдовувати?

Вона щойно продемонструвала себе у повний зріст як «відповідальний керівник», так би мовити.

— Вона не буде тут працювати.— сказав той чоловік впевнено і роздратовано.

«Ого!» подумали ми з оператором, подивившись одна на одну.