Частина перша.

1994 рік

Ось я отримала диплом інженера. Вже не студентка.

Треба шукати роботу.

Де влаштуватися?

Я відмовилась від пропозиції стати енергодіспетчером в Одеський області.

Їхати далеко від рідних не хочу. 

 Можна було десь перекладати папірці, але це не моє.

А що моє?

Мій наречений сказав, що на залізничній станції неподалік потрібна чергова.

— Сходи, спитай. Може, візьмуть.

— У мене ж диплом зовсім з іншої спеціальності.

— Сходи. Туди зручно добиратися від твого дому. Графік поїздів ,як раз зручний для того щоб добратись, до того ж безкоштовно, по спеціальному квітку, який залізничники називають «форма чотири.».

Дивно, але мене погодилися взяти. Я не питала, що я маю робити на цій посаді. Взяли і добре.

Щоправда, щоб стати черговою по станції, потрібно було пройти  піврічні курси для чергових. Потім — купа іспитів, практика, знову іспити...

Якби я знала, що все буде настільки складно, то мабуть, шукала б іншу роботу. 

Але я була задоволена, що мене взяли. В той час, майже на всіх підприємствах скорочували працівників. Була затримка оплати, або оплата продукциєй. Тут люди отримували зарплату.

І ось я вперше переступила поріг приміщення чергового по станції. 

Що саме я повинна робити на цій посаді? Зараз побачу .

Дві літні жінки працювали злагоджено, наче були одним цілим. Одразу впадало в око, що вони розуміють одна одну без зайвих слів.

Сергіївна була середнього зросту, енергійна, з жвавим поглядом і швидкими рухами. Тимофіївна — низенька, з зайвою вагою,та з хворими ногами, як у моїй мами , тромбофлебіт. Тому я одразу це побачила.

Вона посміхалася по-дитячому і привітно. І я заспокоїлась.

Побачивши мене, Сергіївна відразу посумнішала. Саме на її місце мене й готували. Через рік, коли я навчусь, вона мала піти на пенсію. Вона вже отримувала пенсію, але працювала. 

А можливо, вона просто хотіла спокійно працювати, без зайвих навантажень. Доплати за навчання новачкив не було.

Невелике приміщення майже повністю займав пульт керування станцією. Біля нього стояли холодильник, електроплитка, щоб розігріти їжу, шафа та маленький твердий диван поруч із селектором, де начальник станції слухав планерку  з управлінням дороги і робив доклад  в якому стані на момент завантаження,розвантаження вагонів.

Я стала біля вікна та уважно роздивлялася пульт, що миготів десятками різнокольорових лампочок.

— Сідай за пульт. Я тобі все поясню.—сказала Сергіївна, з легким роздратуванням, яке я відчула,але не розуміла чому так.

Тепер уже вона стала позаду мене, біля вікна. Я дуже не люблю, коли мені дивляться в потилицю. Але тут інакше не вийде, бо нема де ще встати.

— Наша грузо-пасажирська станція третього класу має дванадцять колій. Щоправда, дванадцята вже давно не працює. На одинадцятій є оглядова вишка для перевірки вагонів. Вона повинна бути завжди вільною для обгону тепловоза.

Далі вона показувала на схему станції на пульті .

— Десята, дев'ята, восьма, сьома, шоста і п'ята колії призначені для маневрової роботи нашого тепловоза. Четверта, третя й друга — для пропуску поїздів. Їх не можна займати під маневри без дозволу поїзного диспетчера.

—А де перша колія?

— Вона була в проекті,але чомусь її немає,але нумерація колій за проектом.

Сергіївна пояснювала у проміжках,бо одночасно вони з оператором виконували свою роботу. Відповідали на запитання начальника станції, колійників, працівників СЦБ, диспетчера, товарної контори, прийомоздавальників, машиністів, сигналістів, вагонників, складачів поїздів. Хтось говорив по рації, хтось по телефону, хтось по селектору.

У мене з'явився сумнів і я навіть сказала вголос:

— Невже я колись теж зможу все це робити? Як ви все це пам'ятаєте?

Сергіївна усміхнулася.

— Так здається лише спочатку. З часом усе в тебе вийде. Але запасайся корвалолом і валер'янкою. Робота цікава, але дуже нервова. Двіженці кажуть, що коли вмирає черговий по станції,його язик продовжує працювати ще три дні.

Просидівши день у дежурці, я побачила, що іноді тут буває відносне затишшя. Треба лише відкрити сигнал світлофора на вхід-вихід та об’явити по гучномовцю,щоб всі чули:

— По колії номер два слідує вантажний, (або пасажирський) потяг .Будьте уважні!

—Два раза кажи. Щоб всі добре почули.

Тепер треба повідомити сусідню станцію, що до них їде подяг номер такий то, та доповісти диспетчеру час його проходження, записати все в журнал, випити чаю.

Вона мені одразу доручила завдання об’являти по гучномовцю про рух поїздів по станції. От хто виявляється є голосом станції...Я хвилювалась наче артист,який виходить на велику сцену.

Пригадалася розповідь одного дядечка, який колись поспішав на електричку, поліз під вагонами і дивом встиг вибратися саме перед тим, як состав рушив.

Сьогодні я узнала, що хороший складач поїздів ніколи не перегородить станцію суцільним рядом вагонів. Він обов'язково залишить розриви, щоб люди могли безпечно перейти колії, а не обходили пів станції, або лізли під вагонами. Бо в нас не було ні моста, ні підземного переходу.

Тепер я боялася, що хтось у мою зміну може потрапити під колеса.

Я вже начиталася телеграм про нещасні випадки. Саме тоді зрозуміла, чому на залізниці так багато правил та інструкцій.

Хтось колись дуже влучно сказав:«Кожне правило написане кров'ю.» І цю фразу мабуть цитували дуже часто.

Потім мені показали книгу положення вагонів по коліях. Біля номера кожної колії були записані номери всіх вагонів, що на ній стояли, а також кількість гальмових башмаків, якими вони були закріплені. Стільки ж маленьких магнітів повинно було бути й на пульті, щоб з першого погляду було видно, де стоять вагони.

Мені стало по-справжньому цікаво навчатись цієї справі. 

Випускники нашого інституту звикли навчатися швидко, і мабуть, Сергіївна помітила, що я добре все засвоюю, що вона каже. Для мене це було набагато простіше ніж навчатись ТОЕ і іншим предметам нашого факультету.