Зустріч з океаном

Наступний день видався сонячним та вітряним. Вітер гнав з такою  силою хвилі, що вони утворювали 5-6 рядів гребінців прибою. Саме тому  це узбережжя було популярним серед новачків серфінгу, тут завжди було багато невеликих хвиль. 

Вода була крижаною — не більше +13°C. 

Я домовилась з інструктором, вдягла гідрокостюм, обрала дошку і пішла на берег.

Навчання серфінгу почалося на піску. Мій інструктор Педро показав мені як треба спочатку лягати, а потім вставати на дошці, правильно розподіляючи вагу тіла.

Після недовгого екскурсу та проб я закріпила дошку до ноги і пішла у воду. 

Треба було зайти якнайдалі у воду , потім піднятися, щоб зловити хвилю. Але сильний прибій стримував просування і кожна наступна хвиля намагалася викинути мене до берега. Мені знадобилося багато зусиль щоб подолати хвилі. Нарешті я опинилась на глибині. 

Я лягла на дошку і почала гребти в напрямку берега до гребінців.

Хвиля підняла мене вгору. Здається, час.

Одне коліно на дошку. Рівновага хитається.

Ще секунда — і я встояла б.

Але хвиля штовхнула вбік.

Дошка вислизнула з-під ніг. Вода зімкнулась над головою.

Перша спроба була невдалою.

 Інструктор мене підбадьорив,а потім показав власним прикладом. 

Я дивилась, як легко він долає хвилі.  І вже на березі.  

Я вперто, раз за разом, продовжувала спроби, але з тим же результатом. 

Одного разу я вже майже піднялася на дошку, але не втрималась і знову впала. 

Я занурилася під воду.

Виринула ковтнути повітря — і в ту ж мить накотила нова хвиля.

Дошка, прив'язана до ноги, металася десь на поверхні. Порив вітру жбурнув її прямо на мене.

Удар. Вода. Верх і низ переплуталися.

Я загубила орієнтацію.

Мені не вистачало кисню.   Мозок гарячково шукав рішення. 

Тоді я згадала,що найстрашніший ворог- це паніка. Треба заспокоїтись. 

Побачивши темну пляму, я зрозуміла: це дно. З останніх сил відштовхнулася ногами та виринула на поверхню.

Схопилась руками за дошку, як за рятувальний засіб. Дихала на повні груди — судомно, зі свистом.

Секунд десять я просто трималася й дихала. Більше нічого.

Промайнула думка: невже в мене так і не вийде?

Я була посередині прибою. До берега — щонайменше три ряди гребінців. Пальці на руках вже погано слухались. Холод добирався до кісток. 

Я повернула голову в бік вітру.

Побачила хвилю.

Застрибнула на дошку.

Піднялась.

Розкинула руки.

Я летіла.

З відчуттям радості й легкої втоми я вийшла на берег.

Педро підняв великий палець і щось крикнув мені  — я не почула жодного слова, але й не треба було.

Того дня я замовила собі сауну в готелі, щоб добре прогрітися після охолодження. А ввечері ми сиділи в ресторані, їли рибу, пили вино й дивилися, як сонце сідає в океан.

І тільки тоді, зігріта і вже спокійна, я дозволила собі подумати про той день цілком: про хвилю, яка мало не забрала в мене повітря, і про ту саму мить, коли я все-таки втрималась на дошці.

Скільки таких перемог мені ще треба? Що і кому я намагаюся довести?

Нікому. Нічого.

Просто це такий спосіб жити — падати у невідоме й підійматися знову, доки не відчуєш, як на секунду стаєш із хвилею одним цілим.