Глава 1

— Олексію Петровичу, а як правильно цей люк опускати? — писклявим голосом запитало мене юне дарування нашої бригади. Хлопець він, звісно, непоганий, а от руки, не з того місця вони в нього ростуть і ніби підтверджуючи мої думки, хлопець зойкнув:

— Ой йой, боляче то як! Клята кришка, ось тримай, — не втримавшись, хлопець пнув металевий люк і знову завив від болю.

Семен з Тарасом, переглянулись між собою та голосно заржали.

— Ану циц! — зло зиркнув я на чоловіків. Микито, що з ногою дай подивлюсь.

— Олексію Петровичу, не треба, усе добре.

— Добре кажеш? Ану поворуши пальцями. 

 Хлопець поворухнув, навіть не покривившись. Значить, і справді, все добре. Ну й що робити з таким працівником? Невже в його віці ми теж були такими?

— Невже в його віці ми теж були такими? — Ніби відлунням пронеслися думки в моїй голові. Я поглянув на Микиту, що тер забиту ногу, Семена з Тарасом, які більше, хоч і не сміялися вголос, але все ще продовжували зубоскалити й мені здалося, наче я колись цей момент уже пережив.

Ми так само нашою бригадою стояли посеред однієї з вулиць приватного сектору, хлопці сміялися з Микити, а я намагався збагнути, що не так із молодим поколінням.

Мотнув головою, як же давно я не відчував нічого подібного. У дитинстві, мені за це, навіть дали прізвисько діжка. Чому? А, тому що я дуже часто ловив ці самі дежавю, а оскільки прізвиська повинні бути простими та звучними, тому й діжка.

Повернув голову й поглянув на паркан. На ньому, уздовж, широкою лінією, тягнулися невідомі мені символи. Це що, хтось із місцевих бешкетників над ним познущався? Хоча чому познущався? Символи намальовані красиво, ніби у 3Д форматі, а тому більш справедливо віднести ці написи до зразків вуличного мистецтва. Але як я міг таку красу не помітити раніше? Ми ж вовтузимось тут уже з півтори години, спочатку люк ніяк відкрити не могли, потім ще трубу заварювали.

— Семене, я один тільки зараз помітив ці символи на паркані?

Чоловік повернув голову, подивився на паркан і здивовано запитав, — Петровичу, які ще написи на заборі? Ти про що?

— Семене, — дратуючись відповів я, символи, що у вздовж верхнього краю. Їх тільки сліпий може не побачити, ти ж нещодавно хвалився, що в тебе стовідсотковий зір.

— Так і є Петровичу, можу довідку завтра принести, і все одно, ніяких написів я там не бачу. Можливо, тобі варто все ж сходити у відпустку?

— А працювати, хто буде? — пробурчав я, пройшовши крізь палісадник, підійшов впритул до паркану, торкнувся символів рукою і зло кинув, — ось же вони!

— Олексію Петровичу, — ніяковіючи промовив Семен, — нема там нічого.

— У мене що, шизофренія, як у моєї бабки? — Серце скував дикий холод, від поставленого діагнозу. Вона теж стверджувала, що здатна бачити невидиме для інших. Леприкони, домові, феї всі вони жили поряд і вона із ними постійно розмовляла. Так-то нормальна бабця, якщо не бачити, як вона, присівши на землю, незрозумілою мовою розмовляє із кущем, а потім, сміючись під ніс повертається до хати й щось каже в димар.

Зле гарчання, що донеслося із-за рогу вулиці, викинуло мене із думок.

Микита перелякано підскочив і стрибнув за спину Семенові, а Тарас зручніше перехопивши невеличкого ломика вийшов уперед. Гарчання повторилося ще ближче.

— Здається, хтось забув зачинити хвіртку й песик тепер освоює нову територію? — напружено промовив Семен. — Хоч би то був нехай і великий, але все ж «двортер’єр», а не алабай якийсь, чи кавказець.

— Алабай, — тремтячим голосом повторив Микита, — у моєї колишньої дівчини був такий пес. Не собака, а звір, через нього ми навіть розійшлись. Якби ви бачили, як він на мене дивився. Наче я звичайний шмат м’яса, а не людина.

Микито, не бійся, нас набагато більше, а тому він ні на кого не стане нападати, — спробував я заспокоїти хлопця, — але якщо хочеш, можеш почекати, поки в машині.

— Добре, я вас там почекаю, у мене до того ж ще й алергія на собачу вовну.

Я переглянувся із Тарасом,

— Ну що, може, пройдемось, глянемо, хто там такий страшний? — У відповідь, Тарас, лише кивнув.

Щось він на себе не схожий, невже його теж налякала ця  собака?

Пройнявшись хвилюванням підлеглого, я окинув оком палісадник і примітив добротний дрин, що слугував опорою для гілки переваленої через паркан і рясно вкритої стиглими грушами.

Висмикнувши її, кинув Тарасу, — пішли, — і ми стали обережно наближатися до рогу вулиці.

Але не встигли пройти й десяти метрів, як собака сама вийшла на нас з-за повороту. От тільки була вона якоюсь неправильною, три бульдожі голови із широко розкритими пащами в середині яких, замість зубів, знаходились сотні тонких голок розміщених у декілька рядів.

Я потер очі долонями — це що, черговий приступ шизофренії? Хай би воно було так.

— Тарасе, ти теж її бачиш? — невпевнено запитав я.

— Бачу, Петровичу, і не можу повірити своїм очам. Це коли таку породу встигли вивести?

— Не знаю, можливо…, — але собака не дала мені договорити. За три стрибки вона подолала відстань у двадцять метрів і таранним ударом збила з ніг та повалила на землю Тараса. Придавивши своїм масивним тілом чоловіка до асфальту, вона стиснула одну з своїх  голчастих пащ на його плечі.

Від болю та страху, Тарас натужно закричав, а я підскочивши, з усієї сили довбанув палкою по тій голові тварюки, в щелепах якої, знаходилось плече колеги. З хрускотом дубина розвалилася навпіл, але собака так і не відпустила свою здобич, лише дві вільні пащі почали гарчати та клацати зубами в мій бій.

Озираюсь навкруги в пошуках будь-чого, що можна використати, як зброю і помічаю лом, який при падінні випустив із рук Тарас.

Перехопивши лом обома руками із хижою люттю уявляю, як зараз ним проломлю голову тварюки. Легке шипіння, схоже на звук при зварюванні, їдка димка та жар у руках, змушують мене крадькома кинути погляд на сталевий прут. Зі здивуванням я побачив на ньому в’язь символів, подібних до тих, що я вже бачив на паркані. От тільки часу на роздуми в мене немає.