Дежавю або Непередбачуваний світ

Дежавю, або Непередбачуваний світ

«Як ви гадаєте починається мій день? Так само як і у більшості з нас. З нестерпного галасування будильника.»

  Ранок. Маленька кімната одноповерхового багатоквар­тирного будинку ніби розчиняється у тихій та спокійній вра­нішній сірості. Через деякий час та розсіється під м’яким натиском сонячних променів і поступово світло заполонить невеликий людський прихисток, нагадуючи про те, що пора прокидатися. Напевне, так би і сталося, якби завбачливий житель цієї кімнати не закрив вікно темною фіранкою, аби подарувати собі ще декілька додаткових хвилин безцінного сну. У такому разі єдиною надією на те, аби вчасно проки­нутись, для нього залишалися блага епохи технологічного прогресу. Як тільки цифри електронного годинника склали­ся в ту свою комбінацію, вказуючи на яку, ми кажемо: «сьо­ма ранку», ранкову тишу прорвали такі пронизливі в цю пору звуки музики. За деякий час на ліжку почався рух і з-під широкої ковдри, яка вкривала майже всю постіль, вигульк­нула людська рука у безпорадних спробах дістатися до на­стирного будильника, що гідно виконував свою роботу, не дивлячись на невдячність клієнтів. Широка долоня ще трохи побарабанила по низькій тумбі й безсило повисла на краю ліжка. З-під ковдри донісся тяжкий стогін. «Дідько! Я ж сам переставив його подалі, аби він мене точно розбудив...» - пролунало невдоволене глухе бурчання в подушку. За мить чоловік уже сидів на краю ліжка, обхопивши руками голову. Його очі говорили про те, що хоча тіло прокинулося, мозку зовсім не хотілося в це вірити. «Треба зав’язувати з цими дикими посиденьками на вихідних, правда ж, Феліціє?» - промовив чоловік до своєї смоляно-чорної кішки, яка саме вигулькнула з-за великого крісла, аби привітатися з хазяї­ном. Її зелені очі хитро зблиснули, неначе говорячи: «Ти завжди так кажеш».

  Здійснивши велике зусилля над собою, чоловік почав збиратися. Але, як тільки він закинув свою сорочку на гла­дильний щит, похитуючись від тяжкості в голові, боковим зором він побачив: щось не так. Повернувши голову в бік, він закляк на місці й мало не випустив праску з рук. Повіль­ними, невпевненими кроками його кішка йшла через кімна­ту стелею, залишаючи на ній брудні мокрі сліди. Чоловік струснув головою й почав старанно прасувати сорочку. Коли він завершував цю неприємну для нього процедуру - а він ніколи цього не любив, праска перестала бути гарячою. Ро­згублено покрутивши її в руках, він поліз до розетки, але як тільки почав шукати руками шнур під столом, то наткнувся на щось незвичайне. Як тільки він посунув під стіл і обличчя, то просто вилетів звідти, рятуючись від маленької сріблястої змії, яка встигла куснути його на прощання за руку. «Тряс­ця!» - тільки й сказав він, але зазирнувши під стіл знову, він не знайшов ніяких змін. «Напевне, я схожу з розуму, - поду­мав він, - а може мені щось підмішали в алкоголь?».

  Потім він поволі поплентався у ванну й сонно обдивився запалими очима своє обличчя. Досить правильні риси, тем­не волосся, вольове підборіддя та набитий ніс, оперезаний широким пластиром. З розширеним носом він виглядав не­наче карикатура на самого себе. «Нічого, ніби вперше», - сказав він собі й неуважно обмив руки в воді, яка била з кам'яної брили, що стирчала зі стіни, і витікала у широку кам'яну нішу. Чоловік знову схопився за голову. «Щось тут не так». Він вийшов у кімнату й налив собі води у склянку. Йому кортіло знайти пігулку від запаморочення, але як тіль­ки він відкрив шафу з ліками, на нього вивалилася купа шматків крейди. Невдоволено гахнувши дверцятами шафи, він почав збиратися, шукаючи приготований ще з вчораш­нього дня бутерброд на заваленому всіляким сміттям столі. Як тільки він його виявив, то помітив, що з бутербродом щось коїться. А точніше, його безладно розтаскують в усі боки якісь ліліпути в лахмітті, а з одного боку, суцільним потоком на нещасний джем накидаються все такі ж ма­ленькі роботяги з кирками, що виколупують собі його шмат­ки, неначе дорогоцінні камені й чимдуж біжать з ними геть.

• - Та що тут в біса коїться? - не витримав цього бе­зумства хазяїн кімнатки.
• - Чого вилупився? - почулося знизу тихе пискотіння, - Іди куди йшов! - це до нього кричав один із чоловічків у лахмітті, люто дриґаючи руками.
• - Ах так? - зле посміхнувся йому наш герой і вхопивши перший журнал, який потрапив йому під руки, скрутив його втроє та завдав удару по чоловічку. Той відчайдушно увер­тався, допоки невблаганний глянцевий папір не дістався до нього. Цим часом інші ліліпути в лахмітті повтікали, а робо­тяги все так же бігали за джемом. - Та ну вас! - махнув рукою чоловік.

  За декілька хвилин він уже був зібраний та стояв на виході з дому з дипломатом у руках. «Головне, доїхати до роботи. Не знаю що це, але до середини дня мене точно відпустить», - зітхнув він, дивлячись, як гасне під стелею мініатюрна копія сонця, намальована його уявою. Коли він відкрив двері назовні, то жахнувся. Жодного звичного пей­зажу. На вулиці його вітали ряди паперових коробок, розді­лені полосами вкатаної потрісканої землі. Подекуди біля них стояли наполовину вкопані в землю інгалятори для астмати­ків. Поруч з ними він іноді бачив розсипані по землі купи дорогоцінностей та блискучих предметів. Чоловік поволі пі­шов по краю земельної полоси, біля нього повз по землі білястий туман, але він не був суцільним, як зазвичай. Він то ставав густіше, то рідше, часто міняв свій рух і пересувався лише в певному коридорі простору. Подекуди з нього вири­валися неясні шматки білого пару, які прожогом кидалися на протилежний край полоси землі. Раптом прямісінько пе­ред нашим героєм вистрибнув літаючий на рівні ступні ру­пор, за яким плелася якась мотузка, і почав мучити його неприємною какофонією звуків. Він щез так само несподі­вано як і з'явився. Точніше, його підхопив туман, і він швидко потонув у його білому морі, зникнувши з поля зору. «Якщо це витівки Піта, я йому задам! Що ж це за наркотики? Я навіть не знаю, може мій одяг уявний і зараз я йду голий? А може я взагалі ще лежу в тому барі в напівсні? Дідько!»