Дежавю, або Непередбачуваний світ
«Як ви гадаєте починається мій день? Так само як і у більшості з нас. З нестерпного галасування будильника.»
Ранок. Маленька кімната одноповерхового багатоквартирного будинку ніби розчиняється у тихій та спокійній вранішній сірості. Через деякий час та розсіється під м’яким натиском сонячних променів і поступово світло заполонить невеликий людський прихисток, нагадуючи про те, що пора прокидатися. Напевне, так би і сталося, якби завбачливий житель цієї кімнати не закрив вікно темною фіранкою, аби подарувати собі ще декілька додаткових хвилин безцінного сну. У такому разі єдиною надією на те, аби вчасно прокинутись, для нього залишалися блага епохи технологічного прогресу. Як тільки цифри електронного годинника склалися в ту свою комбінацію, вказуючи на яку, ми кажемо: «сьома ранку», ранкову тишу прорвали такі пронизливі в цю пору звуки музики. За деякий час на ліжку почався рух і з-під широкої ковдри, яка вкривала майже всю постіль, вигулькнула людська рука у безпорадних спробах дістатися до настирного будильника, що гідно виконував свою роботу, не дивлячись на невдячність клієнтів. Широка долоня ще трохи побарабанила по низькій тумбі й безсило повисла на краю ліжка. З-під ковдри донісся тяжкий стогін. «Дідько! Я ж сам переставив його подалі, аби він мене точно розбудив...» - пролунало невдоволене глухе бурчання в подушку. За мить чоловік уже сидів на краю ліжка, обхопивши руками голову. Його очі говорили про те, що хоча тіло прокинулося, мозку зовсім не хотілося в це вірити. «Треба зав’язувати з цими дикими посиденьками на вихідних, правда ж, Феліціє?» - промовив чоловік до своєї смоляно-чорної кішки, яка саме вигулькнула з-за великого крісла, аби привітатися з хазяїном. Її зелені очі хитро зблиснули, неначе говорячи: «Ти завжди так кажеш».
Здійснивши велике зусилля над собою, чоловік почав збиратися. Але, як тільки він закинув свою сорочку на гладильний щит, похитуючись від тяжкості в голові, боковим зором він побачив: щось не так. Повернувши голову в бік, він закляк на місці й мало не випустив праску з рук. Повільними, невпевненими кроками його кішка йшла через кімнату стелею, залишаючи на ній брудні мокрі сліди. Чоловік струснув головою й почав старанно прасувати сорочку. Коли він завершував цю неприємну для нього процедуру - а він ніколи цього не любив, праска перестала бути гарячою. Розгублено покрутивши її в руках, він поліз до розетки, але як тільки почав шукати руками шнур під столом, то наткнувся на щось незвичайне. Як тільки він посунув під стіл і обличчя, то просто вилетів звідти, рятуючись від маленької сріблястої змії, яка встигла куснути його на прощання за руку. «Трясця!» - тільки й сказав він, але зазирнувши під стіл знову, він не знайшов ніяких змін. «Напевне, я схожу з розуму, - подумав він, - а може мені щось підмішали в алкоголь?».
Потім він поволі поплентався у ванну й сонно обдивився запалими очима своє обличчя. Досить правильні риси, темне волосся, вольове підборіддя та набитий ніс, оперезаний широким пластиром. З розширеним носом він виглядав неначе карикатура на самого себе. «Нічого, ніби вперше», - сказав він собі й неуважно обмив руки в воді, яка била з кам'яної брили, що стирчала зі стіни, і витікала у широку кам'яну нішу. Чоловік знову схопився за голову. «Щось тут не так». Він вийшов у кімнату й налив собі води у склянку. Йому кортіло знайти пігулку від запаморочення, але як тільки він відкрив шафу з ліками, на нього вивалилася купа шматків крейди. Невдоволено гахнувши дверцятами шафи, він почав збиратися, шукаючи приготований ще з вчорашнього дня бутерброд на заваленому всіляким сміттям столі. Як тільки він його виявив, то помітив, що з бутербродом щось коїться. А точніше, його безладно розтаскують в усі боки якісь ліліпути в лахмітті, а з одного боку, суцільним потоком на нещасний джем накидаються все такі ж маленькі роботяги з кирками, що виколупують собі його шматки, неначе дорогоцінні камені й чимдуж біжать з ними геть.
За декілька хвилин він уже був зібраний та стояв на виході з дому з дипломатом у руках. «Головне, доїхати до роботи. Не знаю що це, але до середини дня мене точно відпустить», - зітхнув він, дивлячись, як гасне під стелею мініатюрна копія сонця, намальована його уявою. Коли він відкрив двері назовні, то жахнувся. Жодного звичного пейзажу. На вулиці його вітали ряди паперових коробок, розділені полосами вкатаної потрісканої землі. Подекуди біля них стояли наполовину вкопані в землю інгалятори для астматиків. Поруч з ними він іноді бачив розсипані по землі купи дорогоцінностей та блискучих предметів. Чоловік поволі пішов по краю земельної полоси, біля нього повз по землі білястий туман, але він не був суцільним, як зазвичай. Він то ставав густіше, то рідше, часто міняв свій рух і пересувався лише в певному коридорі простору. Подекуди з нього виривалися неясні шматки білого пару, які прожогом кидалися на протилежний край полоси землі. Раптом прямісінько перед нашим героєм вистрибнув літаючий на рівні ступні рупор, за яким плелася якась мотузка, і почав мучити його неприємною какофонією звуків. Він щез так само несподівано як і з'явився. Точніше, його підхопив туман, і він швидко потонув у його білому морі, зникнувши з поля зору. «Якщо це витівки Піта, я йому задам! Що ж це за наркотики? Я навіть не знаю, може мій одяг уявний і зараз я йду голий? А може я взагалі ще лежу в тому барі в напівсні? Дідько!»