39. Під спльним дощем

Адріан вже не знав, що повинен робити. Все навколо нагадувало хаотичний потік всього на світі. Він вже ні в чому не був впевненим. Та й раніше не спостерігалось ніякого розуміння, а тепер воно тільки посилилось.

Увесь той час юнак марив помстою за вчинене зло його родині, він прагнув знищити Бражника, але коли дізнався, що його справжня особистість – його ж батько, все стало ще більш сумбурним. Тоді об’єктом його помсти стала його колишня колега. Він просто марив тим, як розправиться з нею, як принизить перед цілим світом, а згодом повільно каратиме її, а сам отримуватиме неземну насолоду від її страждань. Слова Ліли вміло отруїли його душу, фактично очорнили її.

Коли ж трапилась нагода чинити бажане, у вирішальний момент його перевали на найцікавішому. Ким була ота незнайомка, яка використала камінь бика, Адріан спершу не розумів. Вона змусила його відступити, чим допомогла Леді Баг, врятувала її від його правосуддя. Але це Адріан розцінював радше, як відтермінування невідворотного. Аргументував це для себе, що раніше кілька разів перемагав свою колишню колегу, тож зможе зробити це таки остаточно. Навіть якщо вона збере цілу армію, котра захищатиме її, це їй не допоможе, його гострі пазурі дотягнуть до її плоті, здеруть брехливу маску, розкриє справжню її цілому світу, як ту, котра відібрала у нього двох його батьків.

Згодом, вже прийшовши до свого сховку, юнак починав задумуватись, а хто ж тоді та, яка використала камінь бика? Спершу міг би подумати про те, що це Леді Баг вручила комусь цей талісман, для підтримки. Це мало певну логіку, позаяк юнак прекрасно знав, що із колишніх союзників у неї могла залишитись лишень Пурпурна Тигриця. Тепер ж Леді Баг вирішила шукати нових.

Крім того Адріан знав, що цей талісман їм не вдалось повернути, він все ще зберігався у його батька. Цей факт можна виправити тим, що тоді, у той злощасний день, його батько мав з собою і цей талісман, тож коли Леді Баг вирішила позбавитись його, то забрала собі не тільки камінь молі, але й бика. Цілком логічно.

Але все це було тільки відсторонення найочевиднішої думки, яку юнак всіма силами старався не допустити до своєї голови та серця. Звісна річ, що він доволі швидко дізнався, що під тією маскою насправді ховається Наталі. Хто ж ще? Враховуючи, що талісман бика увесь той час був у тата, значить він і досі там. А раз Наталі знала всі секрети його родини, значить вона мала доступ до каменя бика. Тож використавши його, вирішила допомогти не йому, а Леді Баг.

Питання «Чому?» для Адріана залишалось відкритим всі оті дні. Якщо жінка хотіла відібрати у нього його перстень, то чому не зробить е сама? Та й для чого він їй? Крім того, навіщо їй допомагати Леді Баг?

Він перебував у своїй конспіративній квартирі. Нікуди звідти не виходячи. Особливо не хотів повертатись додому, позаяк боявся натрапити там на Наталі та остаточно дізнатись всю правду, що саме вона ховається під тією маскою. Адріан не знав, як реагуватиме в тому випадку: чи нападе, чи зневіриться остаточно, чи просто втече. Тож, аби цього нічого не трапилось, просто перебував подалі від всього того, що робило йому тільки гірше. Допоки він не мав остаточного підтвердження, що то Наталі, в нього залишилась мізерна, примарна надія, що то не вона.

Коли ж Леді Баг сама вийшла на зв'язок, на, як він гадав, вирішальну битву, Адріан, огорнутий полум’ям помсти, відразу рушив туди, куди йому вказали. Він знову відчував на своїх кулаках її тло, як завдає їй нещадних ударів за все те зло, яке вона причинила йому та його родині.

Та варто тільки його колишній колезі почати висловлювати свої пробачення, шкоду за вчинені дії, пояснювати все, розставляти все на свої місця, як він почав відчувати якусь зміну всередині.

«А вона права», - зринула думка, яку не став розвивати,  так наче ще відштовхував її.

З кожним її словом злість ставала все меншою, наче величезними ударами тарану била по могутніх стінах середньовічної фортеці, і від цього відвалювались величезні шматки муру, котрі зникали геть, варто їм тільки торкнутися землі. Таким чином поволі, але доволі успішно, вивільнялось оте добре, ув’язнене глибоко всередині, всіма тими подіями, які відбувались протягом цих кількох місяців.

Але цей процес перервався, варто тільки на імпровізовану сцену вийти ще двом учасницям. Від того, що на нього напала Пурпурна Тигриця, знову могло ввести юнака у колишнє становище, але слова Леді Баг: «Ні, не треба!» - дали зрозуміти, що вона вже не планує битись.

На диво, його зовсім не здивувало те, що під подобою, доволі власної, Пурпурної Тигриці, ховається його колишня однокласниця Джулєка. Зовсім не вона його цікавила, нехай там буде хто завгодно. Бачачи перед собою ще одну особу, він таки наважився припустити, що це його гувернантка. Тут же отримав остаточне підтвердження.

Бачачи, що ні вона, ні Леді Баг не бажають з ним битись, зрозумів, що також цього вже не хоче, хоча прямував сюди якраз із бажанням розібратись зі своєю колишньою колегою. Йому потрібно остаточно розібратись зі своїми думками, почуттями, аби зрозуміти, як діяти та жити далі.

Через кілька годин настала ніч, та й мало того, почав лити доволі сильний дощ. Це Адріану тільки допомогло, позаяк це прогнало з вулиць всіх людей. Він сам міг мирно бродити безкінечними вулицями Парижа, повністю занурений у власні думки, не переживаючи, що хтось зможе натрапити на нього. Як же він скучав за цим, просто ходити містом, та ще й нічним, ось чого справді бракує у важкі часи. Подоба Кота Нуара захищала від намокання, хоча й це юнака зовсім не хвилювало, це ж також буває потрібним та корисним у такі важкі часи.