36. Лондон

Наталі повідомила Леді Баг, що на допиті над Лілею вони сьогодні не закінчують, їм потрібно відправитись у столицю сусідньої держави. Тож не затримуючись на роз’яснення певних деталей, які Марінетт так хотіла дізнатись, вони рушили. Відправились на північ до міста Кале, де починався транспортний шлях Євротунель, який проходив під водами протоки Ла-Манш, що сполучав Британію з рештою Європи. Звісна річ, Марінетт відразу зрозуміла що і до чого, тож її не цікавило куди вони прямують, їй би хотілось обговорити зі своєю союзнице плани подальших дій. Також дівчині не подобались оті методи залякування, котрі Наталі використовувала щодо Ліли. Не дивлячись на те, що Ліла висловлювала та демонструвала відверту ненависть щодо неї.

Слова Ліли таки зуміли на трохи стурбувати Марінетт, але ті почуття вже покинули її нутро, наче сміття, яке вчасно хтось викинув. Мовляв, що ж вона може зробити? Хоча щодо одного Марінетт не могла додумати, а саме те, що найсильнішою зброєю у руках брехуна це правда. Увесь час коли та дівиця брехала, це не приносило ніякої шкоди ні їй, ні Адріану, але варто їй лишень раз сказати правду, як ситуація врази стала ще гіршою.

Опинившись нарешті в Англії, Наталі та Леді Баг вирішили здійснити невеличку перерву. Хоч вони і не стомились, але всі ті мандри, світ, який надзвичайно швидко переносився перед їх очима, вводив у певний дисбаланс.

- Що ми робитимемо? – нарешті спитала Марінетт, варто тільки випасти такій нагоді.

- Я зайду до нього сама. А ти, якщо щось трапиться, втрутишся.

Дівчині не дуже сподобався цей план.

- А чому я не можу зайти разом з Вами?

«Бо він може сказати щось таке, чого ти не повинна знати», - подумала Наталі, але сказала зовсім інше.

- Це для того, щоб не стало ще гірше.

Доволі багатозначна репліка, котру Марінетт сприйняла як докір у свій бік. Більше питань не задавала. Пробувши ще трохи на певному перепочинку - рушили далі, до Лондона.

Столиця Великобританії зустріла їх, як і кожне велике місто, з шумом та яскравим нічним сяйвом. Здавалось би, тут ніхто не спав, хтось кудись йшов, щось робив: веселився, сумував, робив свої справи, можливо не зовсім законні чи пристойні, все тому подібне. Та ніхто із них не помітив прибуття двох парижанок, які, вже традиційно, пересувались, переважно, дахами будинків, спеціально для того, аби привертати якомога менше уваги. Також і до Лондона їм не було ніякої справи, вони наближались до одного конкретного будинку.

- Ось він, - вказала Наталі, ще навіть не опинившись біля нього.

Для Марінетт ця інформація виявилась непотрібною, позаяк вона прекрасно знала де мешкав Фелікс.

- Ти перебуватимеш на сусідньому будинку і за всім спостерігатимеш. Якщо щось піде не так, тоді зможеш втрутитись. Підстрахуєш мене.

- А що може піти не так? – спитала Марінетт, явно відчуваючи, що їй чогось не договорюють.

- Якщо таке трапиться, ти сама все зрозумієш.

І щоб уникнути подальших питань, Наталі рушила геть. Марінетт, не до кінця задоволена таким розкладом подій, відправилась туди, куди їй вказано. Засівши на даху, стала спостерігати за тим, що робиться.

У Лондоні ніч також виявилось доволі теплою, тож багато вікон було відчинені, так само як і Феліксове. Кімната яскраво освітлена, тож все чітко видно, що там робилось. Двоюрідний брат Адріана безтурботно сидів перед монітором комп’ютера та щось там читав.

Наталі без ніяких проблем опинилась всередині. Фелікс повернувся у кріслі, а коли побачив гостю, не видав тих емоцій, на які очікується. Продовжував спокійно сидіти та просто дивився на Наталі у образі, який їй надав талісман бика.

- Що потрібно? – через кілька хвилин спитав він, наче це цілком буденна справа.

- Гадаю ти розумієш, що мені потрібне.

- Можливо. Але зроблю вигляд, що ні.

Наталі сіла на крісло, та вдивилась у вічі юнакові. Він не відводив погляду, а на його обличчі з’явилась лукава посмішка.

- Чому ти так хочеш зашкодити Адріану?

- Можливо тому, що він кращий за мене. Всіх же нервують люди, які у всьому кращі за них самих. А тут ситуація болючіша тим, що ми з ним дуже схожі. Мені навіть потрібно зачіску іншу робити, щоби між нами була хоч якась відмінність. А ось вся ця ситуація, котра склалась, мені навіть вигідна. Після смерті Габрієля, він же просто зійшов з розуму, засліпився помстою. Таким чином він почав ставати все гіршим і гіршим, з моральної точки зору. А раз там, то на його фоні. А що найважливіше, він став гіршим за мене. Тож, можна сказати, своєї цілі я добився.

Фелікс говорив доволі безтурботно, але в його голосі таки вчувались нотки задоволення від того, що таки нарешті має з ким поділитись своїми відчуттями, а разом з тим, що вбачає страждання Адріана його падінням, що робить, як він сказав, гіршим за нього. Наталі також це спокійно слухала, розуміючи всі настрої Фелікса.

- Тому ти розповів все Лілі?

- Я не говорив… тобто… говорив, але не… ну, не збирався цього робити, - впевненість покинула його, виглядало все так, наче він підбирав потрібні слова. – Я зараз все поясню. Я не збирався нікому нічого розповідати, вважав ту всю інформацію суто своєю, та, яка робила мене… вищою за всіх інших. Я задовольнявся цим статусом та просто спостерігав за всіма подіями. Але одного дня моє самовдоволення видало це Лілі. Тобто… - він задумався, як би це пояснити. – вона мені зателефонувала, щоби сказати, що бражника схоплено. Це тоді, коли був Новий рік. Вона говорила це так жалісно, сльозливо та… щиро, що мене це розсмішило. І вибовкнув, що то не Бражник. Звісна річ, майже відразу я пошкодував за сказане, але процес вже запущений. Тож через місяць вона заявилась сюди, де заявила, що все зрозуміла. Тож, я не розказав їй про те все, але дав можливість це зрозуміти. Якось так. Так, спершу я шкодував про свою нестриманість, але згодом, коли події набули нового розвороту, то… перестав шкодувати, а просто спостерігати за тим всім та усвідомлювати радість від того, що мій безглуздий кузен опускається все нижче та нижче.