29. Пів року як тебе немає

З моменту другої перемоги Адріана над Леді Баг він так жодного разу й не виходив у світ, щоб здійснювати своє правосуддя. Він щиро шкодував, що використав проти неї свою суперсилу, таж не хотів більше вступати з нею у бій, аби часом знову чогось подібного не повторилось. А тому успішно переховувався. Іншого вибору просто не мав. Час від часу навідувався додому, де бесідував із Наталі, а згодом знову рушав на острів Сіте, в тамтешню квартиру, у котрій переховувався від цілого світу. На диво тут ідеальне місце, позаяк ще ніхто його не знайшов, не дивлячись на мільйонну армію туристів, які проходять мимо даного будинку кожного дня. Історична частина Парижа приваблювала їх, хотіли побачити з чого все почалось, а також, звісна річ, відвідати Собор Паризької Богоматері, який розташовувався всього через кілька метрів від місця переховування Адріана.

Власник квартири, якому юнак вчасно платив за місце, а також за мовчання, постійно приносив йому продукти та йшов геть, не задаючи ніяких питань. Про університет й говорити немає нічого. Очевидно його вже давно виключили звідти, через його діяльність, а також прогули. Та це юнака вже не хвилювало, у нього були важливіші проблеми, які не знав як вирішити.

А саме – правосуддя. Всі владні та правоохоронні структури мають намір спіймати його та покарати. Звісна річ, вони не знають як це зробити, але таким намір мають. Сам же Адріан не міг з’явитись на публіці, ні у своєму звичному образі, ні супергеройському. І, що найгірше, вернутись до нормального життя, позбутись всього цього образу, просто не можливо. Час від часу, юнак роздумував над тим, щоби вирушити кудись геть звідси: у Китай. Африку, або Південну Америку, де його ніхто не знайде. Та всі ці роздуми не увінчались успіхом, всі його тепер знають як свавільного діяча, що пустився берега та почав здійснювати справжній терор.

Так пройшло приблизно півтора місяці. За цей час й сама Леді Баг не дала про себе знати, їй просто немає сенсу з’являтись, так само як і раніше. Можливо не так сильно він потрібен їй, що не шукає.

Коли ж настало 6 квітня, Адріан, дочекавшись вечора, щоб привертати якомога менше уваги, таки перевтілився у Кота Нуара, щоби відвідати могилу батька. Цього дня пройшло пів року відколи він загинув.

Він і раніше відвідував це місце, хоча тут ніхто не влаштовував ніяких засідок, щоби постаратись його спіймати. Видно поліція та інші спецпризначенці не будували собі ніяких ілюзій, тож вирішили не ризикувати, та не витрачати сили на завідома програшний розвиток подій. Мабуть робили ставку саме на Леді Баг. А її тут також немає. Хоча нікого він не боявся.

- Ось вже пів року, як тебе немає, - сумно мовив син, підходячи до могили батька.

Він скинув з себе супергеройський образ, гадаючи, що батько б не бажав його таким у цей момент бачити. А юнак, дивлячись на його похмуре, від сутінків, зображення, бачив той самий вираз обличчя, що й завжди. Вічно суворий, але зараз, такий бажаний. Жодного слова вже не вимовлять його вуста, жоден погляд не охоплять ті очі, жодного руху не вчинять ті руки. І так вже пів року.

У такі моменти йому хотілось просто мовчати, стояти, дивитись. Без ніяких інших дій. А згодом, так само мовчки, піти геть. Власне так траплялось раніше. Ніхто йому не заважав, він нікому. Адріану навіть не хотілось розповідати про свої переживання та проблеми, позаяк за життя він нічого батькові не розказував, то чому має вчиняти це зараз? Помовчать одне з одним кілька хвилин, і так до наступної зустрічі.

Раптом, Адріан почув позаду чиїсь кроки. Можливо він би не звернув на це ніякої уваги, мало хто тут ходить. Але те очікування, що його таки прагнуть затримати, змучило юнака оглянутись. З одного боку відчув полегшення, що це не поліція, а з іншого злість, через те, хто це.

- Привіт Адріан.

Це сказала власниця солодкувато-противного голосу Ліла. Що вона тут робила, Адріан не міг зрозуміти, тож це й спитав, не приховуючи свого невдоволення.

- Ось, гуляла. Бачу ти тут. Та й вирішила підійти, привітатись.

- Цвинтарем?

- Ну це ж Монмартр, тут багато чого цікавого можна побачити. Мало чи не музей під відкритим небом. Тут можна побачити могили стількох цікавих письменників. І не тільки. – вказала вона на могилу Габрієля Агреста.

- Гаразд, - мовив він, більше не бажаючи з нею бачитись. – привіталась і йди собі. Куди йшла.

- А якщо я вже прийшла? – в’їдливо мовила Ліла із легкою посмішкою на обличчі. Вона розуміла, що її присутність злить Адріана, і це їй подобалось.

- Тоді ти можеш прийти сюди, тоді коли мене немає поруч, – сердито сказав він. – Я не хочу, щоби ти тут зараз була.

На це вона тільки засміялась.

- Ви хлопці такі передбачливі. Хоча б один виявився якимось оригінальним, дії котрого не можна б спрогнозувати. Кожна дівчина бачить кожного з вас наскрізь. Від наших очей не сховається ніщо.

- Що ти хочеш?

Ліла перевела погляд на могилу Габрієля Агреста, вже знаючи, що повинна зробити. Власне, ніяких сумнівів й не мала, відколи дізналась всю правду. Звісна річ, як вже говорила. Могла передбачити всі дії Адріана, але це того варте.

- Ти знаєш, що твій батько був Бражником, - доволі безтурботно сказала вона.

- Що? – розгублено мовив він, зовсім не розуміючи значення її слів. Але Ліла нічого не говорила, чекала коли ж до нього дійде сказане. – Як ти смієш таке говорити? Це образа його пам’яті. Як тобі тільки в голову прийшло таким чином образити його? – закричав Адріан. – Мій батько загинув від рук Бражника. Ти повинна вибачитись за ці слова!