21. Пора ламати кістки

Шість днів минуло з того дня, як двоє незнайомців здолали Бражника. Адріану це, звісна річ, не подобалось, навіть злило. Та, як сказала Наталі, що він вже може зробити? Жінка намагалась якось заспокоїти його, напоумити, переконати у тому, що такий розвиток подій є радше позитивним, позаяк ворога тепер немає. Та  для всіх цих слів Адріан був глухий. Слух йому затуляла образа, злість, а також відчуття невиконаного обов’язку перед батьком. Не міг себе пробачити в тому, що на Бражника очікує правосуддя у вигляді помсти не від нього.

- Пробач мені. – сказав Адріан на могилі батька того ж таки дня. – Я розумію, що ні ти ні я не будемо заспокоєні тим, що Бражника покарають якісь невідомі особи, невідомо де. Але я не міг нічого зробити. Все, що від мене залежало, я робив. Бражник лежав всього лишень на відстані кількох метрів від мене. Я був готовий завдати йому вирішального удару, але той втік. Пробач мені.

Адріан знав, що за життя такі виправдання як: «Я зробив все, що від мене залежить» батько ніколи б не прийняв, власне як і всі інші. Для нього існувало тільки два терміни: або виконав поставлену мету, або ні. Третього не дано. Зараз же він не міг ніяк докорити, хоча Адріан розумів, якщо увесь той загробний світ існує, а тато дивиться там за ним. Він явно невдоволений тим, що його син не зумів помститись за його смерть.

Все це помалу травило його душу, відчуття нездійсненої помсти мучило його шість днів. Коли ж настало 6 січня, рівно два місяці зі смерті батька, юнак не витримав. Увесь біль вирішив випустити, але не знав як. Спершу, наче божевільний, почав гатити кулаками об стіну. Дуже швидко це привернуло увагу Наталі, котра зайшла до його кімнати. Йому не довело пояснювати, що робить та для чого, тут й так все зрозуміло.

- На жаль, ти нічого не зміниш, - сказала вона.

- Я знаю! – сердито мовив він. – І це ще гірше, ніж якби я програв. Знаєш, це не дуже заспокоює. Все те відчуття невиконаного обов’язку засіло всередині, надійно пустило коріння. Воно ж заставляє мене робити щось ще надалі. Та річ в тім, що я не знаю, що мені робити. Як мені вивільнити те відчуття? Як його позбутись? – кожне його слово лунало се голосніше й голосніше, що під кінець знову переросло в крик.

- Ти гадаєш я цього не відчуваю? – спокійно мовила жінка. – Але я зрозуміла, що мої сили та можливості обмежені. Тож змусила себе змиритись з цим. Сприйняла це як дійсність, котру ніяк не змінити.

Її слова зовсім не приносили гармонію в душу юнака, тож вирішив, що найкращий спосіб не слухати цього всього, просто піти геть. Благо, таку можливість має.

- Мені потрібно розвіятись! – сказав Адріан.

Після цих слів він прийняв подобу Кота Нуара та рушив до вікна.

- Коли ти повернешся?

«Яка тобі різниця?» - спершу хотів сказати юнак, але відразу ж передумав. Навпаки, жахнувшись від того, що така думка зринула у його свідомості. Він занадто сильно любив та поважав Наталі, щоб. Навіть у такій формі, нагрубити їй.

- Ближче до вечора, - замість того мовив він, та покинув межі будинку.

Кілька годин бродячи рідним містом, Адріан не міг знайти собі спокою. Хоча раніше такі прогулянки втихомирювали його. Тепер ж, коли у його душі засіло те неприємне відчуття нездійсненої помсти, ні про ніяке заспокоєння не могло й бути мови. Це ще більше лякало юнака, позаяк тепер не знав, що з цим робити. Якщо раніше жив тією метою, перемогти Бражника, прекрасно знаючи, що се те зникне, тепер ж мусів постійно з цим жити. А воно й надалі травитиме його душу, завдаватиме болю, все більшого та більшого. А згодом, може його навіть й знищити.

Коли на Париж опустився вечір, він не збирався вертатись додому. Замість цього засів на даху якогось будинку, заплющив очі та видавався на якусь скульптуру. До його вух, здавалось би долинали всі звуки Парижа. Автомобілі. Голоси різних людей, сміх, сварки, якісь крики.

- Допоможіть! – почув Адріан не так вже й далеко від себе.

Він відразу зірвався на ноги. Здавалось би, що саме цього чекав увесь цей час, що хтось покличе на допомогу, а він відразу ж прибуде. Тож не зволікаючи ні секунди, відчуваючи не хвилювання, а бадьорість, кинувся туди, звідки лунав той поклик.

Все дійство відбувалось у якому глухому провулку. Кілька молодиків напало на якогось чоловіка. Двоє тримали нещасного, щоб той не втік. А третій завдавав нещадних ударів по тілу.

- Агов! – вигукнув Кіт Нуар, щоб привернути до себе увагу.

Це йому вдалось, громили полишили нещасного.

- Що тобі треба? – гукнув той. який бив. Очевидно він тут головний. – Йшов би ти звідси, ловити своїх метеликів.

Це йому та його поплічникам здалось доволі кумедно, тож вони зайнялись сміхом. Та, звісна річ, Адріан не збирався відступати, здається лиш тепер знайшовши те, що може приглушити його відчуття нездійсненної помсти.

- Ох, ви тільки погляньте, наш любимчик Парижа хоче погратись, - продовжив розважливо готовити той самий громило. – Гаразд, ми готові погратись з тобою. Але тільки нашими іграшками!

Він витяг із кишені кастет, надягнув його на пальці, кинувся в бій. Адріан зумів перехопити удар, сильно стис руку з кастетом, а наступної миті заламав її. Від несподіваного болю злочинець закричав. На цьому юнак вирішив не зупинятись, тож майже відразу завдав йому сильного удару у обличчя. Цього вистачило, щоби вивести того з гри, тож відпустивши його, злочинець безпомічним повалися на землю, наче звичайний мішок з картоплею.