14. Переможна поразка

Адріан не збирався відпускати Бражника. Він мчав як вихор за ним, маючи на меті, чого б це не коштувало, догнати його, зійтись в бою та здобути перемогу. Не просто перемогу, а остаточно розбити його, не шкодувати на нього ніяких сил, не орієнтуватись ніякою мораллю, скинути на нього сю вагу свого гніву, охопити його праведним полум’ям своєї помсти. Ніхто не зупинить його, ні ті двоє незнайомців, ні Леді Баг, котрої він не бачив майже два місяці, ні сам Бражник. Ні сама доля, котра у вирішальний момент зжалиться над Бражником та вирішить заступитись за нього.

Коли він побачив, що ті незнайомці, ким би вони не були, здолали Бражника, юнак відчув розчарування. Воно полягало в тому, що хтось замість нього виконав його мрію, перемогли його особистого ворога, довели його до стану безпомічності. Незадоволений тим, що йому не вдалось завдати тому кількох ударів. Не дали йому насолодитись боєм. Тієї ж миті почав переконувати себе в тому, що може цілком задовольнятись тим, що завдасть остаточних ударів. Звісна річ, бити ворога, котрий вже переможений іншими, таке собі задоволення, але це краще ніж нічого.

Та коли незнайомці навідріз відмовили йому добивати Бражника, його розчарування тільки збільшилось. Ось він, не спроможний ні на що, лежить на землі, тільки того й чекає, щоб його добили. Але ні, вони не дозволили йому цього зробити, вирішивши лаври переможців над Бражником забрати собі.

«Де ж ви були такі всесильні всі ці чотири роки, коли ми бились з ним та не могли перемогти? Чому ви зразу не з’явились? Якби ви так хотіли схопити його та піддати під суд, то не чекали б коли цей покидьок відбере життя у мого батька».

Приблизно такий вихор думок роївся в той момент в голові Адріана. Гадаючи, що він, як ніхто інший у цьому світі, має право розправитись із Бражником, таки вирішив діяти, перестрибнув через прибулих, щоби завдати своїх ударів ворогові.

Адріан здивувався, коли той зірвався з місця та втік. Але разом з тим це його втішило, ось та нагода, полоскотати йому кістки своїми кулаками, поквитатись самому з ним. Насолодитись боєм та завданими йому атаками. Самому довести його до стану безпомічності, заставити його благати про помилування, бачити його кров на обличчі та своїх кулаках. Йому хотілось бути безжалісним, бити його допоки сам не вирішить, коли варто зупинитись. За смерть батька він сповна відплатить.

- Зупинися, клятий боягузе! – гукнув йому слідом Адріан. Але Бражник, звісна річ, не зупинявся, тікав від нього все дальше і дальше.

В одну мить юнак жахнувся від того, що відстає від ворога, не може догнати його. Навіть закралась зрадлива думка, що той знову втече, а його помста залишиться невтіленою. Цього Адріан не міг допустити, тож намагався рухатись ще швидше, щоб збити Бражника з ніг та почати завдавати йому непоправних пошкоджень обличчя, голови, ребер, рук, ніг та решти тіла.

Та ось він зник з поля зору Адріана. Бражник сховався за якимось будинком та більше не з’являвся. Юнак побіг туди ж та закляк від несподіванки, позаяк нікого там не застав. Ні Бражника, ні того, ким би він міг насправді бути. Єдиною людиною того двору, де зупинився, був лишень він сам. Кілька секунд стоячи в ступорі, таки виріши піднятись догори, можливо йому пощастить вислідити ворога. Або ж тих незнайомців, котрі також, як гадав, доганяли його. Можливо знову натрапить на їхній бій, де втрутиться.

Жодна з цих версій не увінчалась успіхом, скільки б не вдивлявся у нічний новорічній Париж, ні постаті Бражника, ні тих прибулих не міг розгледіти. Нікого з бажаних осіб ніде не спостерігалось.

Це виснажило його як супергероя, не в змозі більше нічого робити, Адріан просто впав на спину, лежав у такому положенні, сам не знаючи скільки, безмовно дивився на небо.

Але всьому приходить кінець, тож в мить знову зірвався на ноги та рушив туди, де відбувався бій між Бражником та незнайомцями, сподіваючись там їх застати. Коли ж прибув туди, побачив там тільки звичайних людей. А ще журналістів.

Вони брали інтерв’ю в очевидців тих подій. Намагаючись дізнатись якомога більше, щоб повідомити глядачам про події сьогоднішньої ночі. Та коли журналістка побачила прибуття Кота Нуара, відразу рушила до нього, нагло приклавши йому мікрофон до обличчя:

- Кіт Нуар, як ви прокоментуєте сьогоднішню подію? Ви бачили куди дівся Бражник?

- Де вони? -  сердито мовив Адріан, маючи на увазі тих незнайомців.

- Ви знаєте хто ті двоє? Їх раніше ніхто ніколи не бачив. – не вгавала журналістка.

Це ще більше розізлило юнака, він нагло вирвав мікрофон у неї з рук та жбурнув у ріку, ще сердитіше та дуже голосно повторив своє питання:

- Де вони?

Це налякало всіх присутніх, вони помалу відступили назад. Розуміючи, що ніхто з присутніх йому нічим не допоможе, нічого толкового не скаже, ще більше розлютився. Він впав на коліна, та став гатити кулаками по мосту. Раз за разом, завдаючи все більше і більше сильних ударів, помітив, від нього вже почали відлітати невеличкі уламки. Схаменувшись, що це може трагічно закінчитись, і вся вина лежатиме виключно на ньому, рушив геть, на пошуки свого ворога, не втрачаючи надії, що таки знайде його сьогодні, і між ними відбудеться останній бій.

- Де ти, Бражник?

Адріан решту ночі бігав Парижем, розшукуючи, або ворога, або незнайомців. Але, на жаль, ніхто із них не трапився йому.