10. Дочка та її батьки

- Мамо, тату, я Леді Баг! – як на духу відказала Марінетт своїм батькам в останній день дві тисячі двадцятого року.

Видно вони не відразу зрозуміли, зо й до чого, схоже, що інформація поступово доходила до них. Батько навіть спробував щось сказати жартівливе, але це у нього не вийшло, те, що він сказав радше нагадувало якийсь незрозумілий набір букв. Мама ж просто стояла, кілька разів кліпнувши очима, не зумівши знайти потрібних, чи хоч якихось слів.

- Я була нею увесь цей час. Я стала нею ще чотири роки тому, але була змушена мовчати. Нікому не мала права цього розповідати, щоб мої вороги не добрались до мене. Але тепер, коли все втихомирилось, я відчула, що нарешті зможе зняти з себе це ярмо таємниці та розкритись вам. Я вас люблю та довіряю, тож знаю, що коли небезпека минула, ви можете це знати.

Вона, на диво для себе, говорила це доволі впевнено і твердо, не запинаючись, навіть не утишивши голосу.

- Саме через це всі ці чотири роки я поводилась ось так, дещо… дивно. Саме тому я вирішила не поступати в університет, оскільки розуміла, що не зможу надалі ділити своє життя на людське та супергеройське. Два роки тому я задала собі питання, відповідь на яке мене, водночас злякала, але разом з тим дала зрозуміти, що маю робити. Це питання звучало так:

«Хто я така? Я Марінетт чи Леді Баг?»

- Зваживши всі «за» і «проти» я жахнулась, коли сказала6 «Я Леді Баг». А тоді, щоб прогнати перестороги, та остаточно собі це доказати, я, буквально, викрикнула: «Я Леді Баг!» Зрозуміла, що Марінетт це лишень моя людська подоба, котра допомагає відпочити, і за допомогою якої я ховалась від своїх ворогів. Тобто. В людській подобі на мене б ніхто не напав, нікому не цікава звичайна Марінетт Дюпен-Чен, всім потрібна Леді Баг. Так само як і Марінетт Дюпен-Чен не змогла б нічого зробити, по-суті нічого собою не представляє, Леді Баг же, є втіленням надії та захисту для всіх парижан. Вороги ж нападали на людей не через Марінетт, а через Леді Баг, і тому саме в такій подобі я повинна діяти. Саме такий був мій обов’язок, моє покликання. Я відповідальна за життя та здоров’я всіх тих людей. Бо таке моє призначення. Саме тому мені дані ті сили.

Батьки продовжували уважно її слухати, не перериваючи, даючи дочці можливість висловити все, що накопилось в її душі за всі ті чотири роки. В їхніх очах дівчина бачила здивування, а також якусь невизначеність, позаяк толком не знали як на це реагувати. А Марінетт продовжувала, все тим самим рівним та твердим тоном, навіть не думаючи зупинятись:

- Кілька разів вороги мали шанс здолати мене, але, наче в якомусь фільмі, завжди приходив порятунок. Крім того і я могла здолати їх, але… про це згодом, - таки запнулась вона. Не дивлячись на те, що перебувала наче на допиті, чи на сповіді, не збиралась виголошувати батькам того, що сталось на її дев’ятнадцятий день народження між нею та Габрієлем Агрестом. – Знаєте. якось я навіть пробувала не з’являтись тоді, коли акума знову заразила когось. Повідомила про це й Кота Нуара, щоб він не вмішувався. Мені, власне як і йому, стало цікаво, що ж робитиме Бражник, не заставши нас. Можливо він відкличе акуму та більше не посилатиме? Але ж ні. Цілий день заражений шкодив людям, а Бражник не збирався відступати. Тож нам довелось вмішатись. Нічого не змінювалось, все те саме. Це перетворилось в буденність. Люди страждали. А я повинна їх захищати. Я відреклась від всього людського, від друзів, від кохання, навіть від. – «вас» - ледь не сказала Марінетт, але вчасно викрутилась, - від мрій. Спитаєте, чому? Бо я Леді Баг! Поинна бути лишень котрась одна із нас. Я не знаю, чи я сама зробила цей вибір, чи сама доля визначила за мене, але я його прийняла!

Марінетт зупинилась, тепер дала батькам висловитись. Вони розгублено перезирнулись, а потім, без слів, рушили до неї. Вдвох вони обійняли дочку, а вона їх у відповідь. Стояли так доволі довго. Дівчину це ніскільки не гнітило, радше навпаки, відчула, що саме цього їй бракувало увесь цей час.

Дівчина доволі довго обдумувала цей вчинок. Кілька разів репетирувала перед дзеркалом, але виходило якось невпевнено і по дурному. Своїми планами ні з ким не ділилась. Ні з Тікі, ні з іншими квамі, ні з Алею. Це суто її справа, та її батьків. Кілька разів пробувала почати цей діалог, а точніше. Монолог, та завжди ставалось щось, що не дозволяла цьому статись. То в пекарні були зайві люди, то лишень батько був, а матір кудись пішла, то навпаки. І ось, перед Новим роком, зрозумівши, що це є прекрасною нагодою увійти в дві тисячі двадцять перший рік з меншим тягарем, таки трапилась нагода.

- Ми раді, що ти це сказала. – мовив батько. – Ти молодець, Марінетт. У нас бракує слів, щоб висловити все те, що ми відчуваємо, але…

- Ми любимо тебе, - закінчила матір. – ми розуміємо, що ти не могла раніше сказати, але ми раді, що цей момент настав.

Марінетт вказала на свої сережки, повідомивши, що саме вони є її каменем чудес, що надаюсь їй суперсилу.

- А це Тікі. – представила вона батькам свого квамі. Вона з’явилась з-за стіни та помахала батькам рукою. Її поява ще більше здивувала тата і маму, навіть дещо злякала.  – Вона хороша. Саме завдяки їй я перетворююсь в Леді Баг. Варто тільки сказати. Тікі, трансформація.

В цю мить вона скинула із себе подобу Марінетт та постала у образі Леді Баг. Батьки й на е не знали, як відповісти, лишень підбирали якісь слова. Не довго дівчина перебувала у образі супергероїні, лишень кілька секунд, щоб продемонструвати рідним істинність свого зізнання.