5. Прощання з легендою (9 листопада 2020, Адріан)

«Чи зможе після цієї трагедії Кіт Нуар перемогти Бражника. Ми розуміємо, що Леді Баг в цій сутичці виявиться лишньою, оскільки тепер це особисте. Хоча. Що нас тривожить, чи почне Бражник і надалі забирати людські життя, чи загибель Габрієля Агреста була випадковістю? Оскільки раніше вбивст за ним не спостерігалось. А також, як поводитиметься Кіт Нуар, всім вже відомий Адріан Агрест, на похороні свого батька. За цим стежитиме наш кореспондент, котрий в цей момент перебуває біля маєтку Агрестів».

- Кляті журналісти! – викрикнув Адріан, вимикаючи телевізор, більше не бажаючи вислуховувати увесь той бруд, що виливається звідти.

- Ти постійно таке кажеш, але все-рівно вмикаєш і продовжуєш дивитись, - сказав Плагг, який мав своє уявлення про заспокоєння, що не відповідало дійсності.

- Заткнись Плагг, - постійно казав Адріан, варто лишень його квамі закінчити речення.

Адріан зірвався з ліжка та повільно підійшов до вікна. Побачив, що вже зібрався достатньо великий натовп різних людей, які прийшли віддати останню шану його батьку. Серед них він помітив кількох колишніх однокласників, інших друзів та знайомих, представників влади, митців, а також тих, кого не знав та бачив вперше.

- Як же я хочу, щоб вони всі зникли, - крізь зуби мовив юнак. – Ось просто взяли  пішли геть. Щоб ніхто з них не бачив мого батька. Не проливав даремні сльози, не висловлював тих клятих співчуттів. Хочу, щоб вони всі зникли! – останнє речення він викрикнув, а після чого вдарив кулаком об стіну.

- Але можеш зникнути ти. Просто ставши Котом Нуаром  втекти, - знову обізвався Плагг, котрий також давав безглузді поради.

- Ні, - твердо мовив Адріан, - я буду до тут до кінця. Ніколи собі не пробачу, якщо в цей момент просто втечу та не попрощаюсь з батьком. А тоді… а тоді, - він знову міцно стиснув кулаки, - не зупинюся, допоки не відплачу його вбивці!

Цю фразу Адріан вперше вимовив у той злощасний день, котрий позбавив його останньої рідної людини. Тоді, покинувши місце трагедії, стрибаючи по будинках та проклинаючи свого, вже особистого ворога, він поклявся, що нізащо не пробачить йому цей вчинок.

- Будь ти проклятий, Бражник. Знай. Де б ти зараз не був. Я знайду тебе та вб’ю, Тобі ніде не сховатись від мене. Я землю рознесу, не залишу жодного каменя, під яким ти міг би сховатись. І ніхто не зупинить мене!

Цілий подальший день він бігав вулицями Парижа, лякаючи цим самим всіх перехожих, аж допоки не настала ніч. Витративши, здавалось би, безкінечні сили, вже у своїй людській подобі відправився додому. Але там, біля воріт, застав кількох журналістів. Та звичайних зівак, які прийшли поживитись його трагедією. Відразу побачивши його. Накинулись наче стерв’ятники, намагаючись отримати від нього якийсь коментар щодо сьогоднішньої ситуації.

- Забирайтесь геть! – викрикнув Адріан, відштовхнувши кількох із них.

Але ніхто з них не збирався відступати від свого, тож сунули йому під ніс мікрофони, та постійно повторювали свої дурні питання.

- Якщо ви зараз же не відступите. Я перетворюсь в Кота Нуара і розкидаю всіх вас!

Та й це не подіяло на них. Не витримавши цього, юнак стис кулаки та накинувся на одного із журналістів, повалив того на землю, та намагався завдати йому кілька ударів. Але перш ніж він встиг це зробити. Його хтось підвів та миттю вивів з натовпу.

Схаменувся лишень коли опинився на території власного дому, куди нікого по стороннього не допускалось. Його, все ще міцно тримаючи за руки, супроводжувала Наталі, котра також важко переживає втрату Габрієля.

- Ох Наталі. – ламаним голосом сказав Адріан, та відразу обійняв її. Жінка зробила це у відповідь. Сльози знову покотились з його очей, але плач юнак старався стримати, не хотів показатись слабким перед нею.

- Не стримуй емоції, - сказала вона.

Та він не виконував її вказівок, новий наплив емоцій вирішив відкласти на той момент коли опиниться вже на самоті. Вдвох вони рушили до будинку. Адріан боявся, що прямо у холі лежатиме тіло батька, але, на щастя, його там не було.

- Я піду до себе, - сказав юнак, та відпустив руку гувернантки. – нікого до мене не пускай. Навіть якщо прибуде Леді Баг, то скажи, що мене немає.

Не оглядаючи, побрів до своєї кімнати, де впав на ліжко та таки дав волю емоціям.

Наступний день увесь провів у кімнаті, нікого не приймаючи та нічого не їси. Ще наступного дня таки перетворився у Кота Нуара та стрибав паризькими будинками. Але Бражника так і не знайшов.

- Адріан, - озвалась Наталі, вивівши його зі спогадів. – Пора.

Глибоко вдихнувши, наче плавець перед запливом, просто кинув головою та рушив до виходу. Плагг збирався відправитись з ним, але юнак вказав йому залишатись тут, що той з неохотою виконав.

Варто тільки Адріану опинитись у холі, як всі голоси стихли, а погляди спрямувались виключно на нього. Сам він, підійшов до труни батька, став біля неї. При цьому увесь час дивився додолу, не бажаючи дивитись на всіх цих людей. Поруч стояла Наталі, що надало йому трохи впевненості.

До них почали підходити різні люди, та почергово висловлювати співчуття. На всі з них, чи то Адріан, чи то Наталі відповідали подякою. На диво, для нього самого, всі ці слова не нервували, та навіть не вводили у це більший смуток. Можливо це вже край емоцій, межа, за якою просто нічого немає. Над цим питанням просто не задумувався.