4. Прощання з легендою (9 листопада 2020, Марінетт)

Смерть Габрієля Агреста сколихнула всю Францію, а обставини його загибелі налякала увесь світ. Ніколи раніше сутички між супергероями та їх ворогом не закінчувались смертю звичайної людини. Громадяни почали відчувати певний острах, виходячи на вулицю, час від часу оглядаючись, чи не промайне чиясь постать, котра може їм загрожувати. Вже ні до кого не відчувалось довіри, оскільки Леді Баг, також не могла вберегти місьє Агреста від загибелі. Принаймні, саме такою була офіційна версія.

Інша карколомна новина, що лунала з всіх інформативних джерел, це те, що Котом Нуаром виявився не хто інший, як Адріан Агрест, син вбитого. Вже не боячись за свою особистість, він тоді ж, біля тіла батька поклявся помститись Бражнику.

«Що робитиме в цьому випадку Леді Баг, чи допомагатиме своєму колезі у помсті, чи намагатиметься зупинити Кота Нуара. І, що найголовніше, чи розкриє й вона свою особистість? А ще, що лякає парижан, як подальші дії Бражника, як він використовуватиме той факт, що під маскою Кота Нуара є Адріан Агрест?»

Марінетт більше не могла слухати новини, тож вимкнула їх. Всі вони просто смакували людську трагедію, користуючись цією ситуацією, щоб нажити своєму каналу більше рейтингу, а самим вислужитись перед начальством, збільшивши таким чином, ще більшу популярність.

- Що ти з цим робитимеш? – спитала Аля, котра перебувала поруч зі своєю подругою в її кімнаті. – Це ж е, чого ти боялась, що Бражник може дізнатись особистість когось із вас.

Звісна річ, навіть Аля не знала всієї правди, тільки те, що подавали засоби масової інформації. Тільки Марінетт продовжувала володіти всією інформацією, яка ці два дні мучила її та розривала з середини.

- Я не знаю. – просто говорила вона, що й було правдою. Звісна річ, ніякого Бражника тепер не варто боятись, але проблем від цього не стало менше.

- Невже немає серед сил каменів чогось такого, щоб заставило всіх забути про це? – не вгамовувалась Аля, продовжуючи підкидати ідеї, котрі не мають ніякого сенсу.

- Про це вже увесь світ знає, - сказала Марінетт, вказуючи на монітор комп’ютера, де лишень кілька хвилин тому дивились черговий випуск новин. – Заставити всіх людей про це забути, просто неможливо. Крім того, якщо таки ризикнути і це зробити, щось точно може піти не так, наслідки чого стануть просто катастрофічними. Не хочеться, щоб вітер амнезії пронісся планетою. Тим паче, навіть не знаю, чи таке справді можливо.

Настала мовчанка. Нікотра із них не знала, що далі говорити. Як же добре, що саме в цей момент знадвору пролунав автомобільний сигнал, призначений спеціально для них.

- Ходімо, інакше нам доведеться йти пішки. – сказала Аля.

Дівчата, одягнені у чорні плаття, підвелись та вийшли з кімнати, спустились до першого поверху та вийшли з будинку, накинувши перед цим на себе куртки, позаяк на вулиці стояла доволі противна листопадова погода. На вулиці на них чекав автомобіль, за кермом котрого перебував Ніно. Аля сіла на переднє пасажирське сидіння, а Марінетт на заднє. У такій невеличкій компанії вони рушили до маєтку Агрестів, де відбувається офіційне прощання із Габрієлем. Марінетт з останніх сил змусила себе відправитись туди, боячись, що у разі відмови, у Алі зможуть закрастись певні підозри.

- Дивне у долі почуття гумору, - озвався Ніно, аби розпочати хоч якусь бесіду. – Хто б міг подумати, що Адріан і є Котом Нуаром.

- Ніно! – суворо мовила Аля, даючи зрозуміти йому, щоб він не піднімав дану тему, а найкраще взагалі мовчав. Вона ж, знаючи про подвійне життя своєї подруги, розуміла, як їй важко від цього. Хоча, не знаючи всього, навіть не знала, що їй набагато важче ніж гадає.

«Ще й яке», - подумала Марінетт, дивлячись у вікно, як мимо неї проносяться будинки, дерева, люди та інші автомобілі.

Це вперше за два останні дні, коли дівчина вийшла на вулицю. В той злощасний день, який припав на її дев’ятнадцятий день народження, варто Коту Нуару лишень покинути їх, як і сама Леді Баг відправилась геть. На відміну від напарника, що шукав помсти, їй хотілось втекти від цього всього. Якомога далі, щоб ніхто її не бачив. Скинути з себе ті сережки. Викинути їх на дно найглибшого моря та навіки забути про все це супергеройство.

Але не довго вона бігла. Лишень через хвилину всі сили наче в одну мить покинули її. Вона впала на землю та почала плакати. Не могла повірити, що це все правда, і що її тріумф миттю обернувся у фіаско. Навіть ще гірше, що своїми руками вона відібрала людське життя. Не має ніякого значення, що та людина це її ворог. Не такого вона прагнула правосуддя для нього. Цього дня все змінилось, оскільки вперше з моменту коли у її житті почали фігурувати камені чудес, супер сили, ця боротьба призвела до справжньої шкоди, котру вже ніяк не виправиш. І винною в цьому всьому є вона, та котра увесь цей час захищала Париж від зла.

«Я сама стала злом. Тим, ще гіршим злом, яке не зможу здолати. Не для цього мені дана ця сила!»

- Леді Баг, - пролунав неподалік знайомий голос.

Підвівши очі, вона побачила Пурпурну Тигрицю, котра, очевидно, слідкувала за нею. Одна із небагатьох, котра все ще залишилась у її команді, та, котра, на відміну від деяких, з тієї чи іншої причини, не відмовилась від носіння каменя чудес, та стала однією із надійних її колег у супергеройській справі. За це Марінет їй вдячна, цінувала її дружбу та відданість спільній справі. Тож зараз вона рада бачити її, відчула, хоч незначне, але заспокоєння.