1. Паризька ніч

Двадцять дев’ятого квітня дві тисячі двадцять першого року нічні вулиці Парижа знову сколихнулись від чергового прояву своєрідного правосуддя. Останніми часами вони відбувались все частіше і частіше, тож ігнорувати їх не було можливості. Тож коли по секретному зв’язку  Марінетт знову отримала повідомлення, переборюючи всі найгірші побоювання дістала зі шкатулки свій камінь чудес, у вигляді сережок, вставила їх у вуха. Відразу ж з’явилась Тікі, котра, розуміючи всі настрої своєї господині, навіть не намагалась нічого вимовити, щоб якось збадьорити її, або ж навіть просто поцікавитись як справи.

- Тікі, трансформація, - лишень й вимовила Марінетт, відразу ж перетворившись у Леді Баг.

Перед тим як вистрибнути з вікна на зустріч нічній столиці, її погляд знову зупинився на дзеркалі, або ж на відображенню, до котрого ще не могла звикнути. Оновлений вигляд, на її думку, таки кращий, що вже неодноразово підмічали Манон Шамак та її подруга Алья. Все ще обтягуючий костюм набув більш багряніший, спину прикривав довгий червоний плащ із чорними цятками, а голову – такого ж кольору капюшон, щоб ворогам важче дістатись до її чарівних сережок. Лишень кілька місяців, як Марінетт змінила свій звичний образ, що наче символізувало наступну стадію її супергеройського життя, яке майже повністю витіснило людське.

Не затримуючи довго погляд на відображенню, таки рушила вперед, до чергового незвіданого, котре не довго таке буде для неї. Пролетівши над неповторними будинками французької столиці, над стародавніми церквами і соборами, не роблячи ніяких зупинок, таки потрапила до місця прибуття.

Побачила його ще здалеку, оскільки саме туди активно їхали автомобілі із мигалками, а саме воно огороджене, від зайвих очей та уваги. Крім того, надійно охоронялось, аби часом жоден чужий не потрапив туди. Або ж справжній небажаний гість, що вже кілька місяців лиш те й робить, що лякає парижан своїми діями.

Звісна річ, Леді Баг не належала до небажаних осіб, тож ніхто її не зупиняв. Вона, зовсім не боячись за своє здоров’я, приземлилась прямо в епіцентрі всіх подій. Поліцейські відразу перевели на неї свої погляди, але дівчина вже навчилась ігнорувати подібний прояв уваги. Миттю оглянувши місцевість, відразу зрозуміла, що тут і до чого.

- Леді Баг, нарешті ти прибула. Ми вже боялись, що й до тебе добрались.

Супергероїня здивувалась почувши цей голос, оскільки не очікувала, що даний чоловік також прийде сюди. Не дивлячись, що саме він повідомив їй про дану подію.

- Місьє президенте, хіба вам безпечно бути тут?

- Ох, Леді Баг, боюся, що ці пів року мені небезпечно навіть знаходитись у Франції, оскільки для нього я також можу стати черговою ціллю. Але… - він намагався посміхнутись, хоча відразу ж передумав, зрозумівши, що ситуація явно не для цього. – мої охоронці постараються вберегти мене.

Леді Баг могла би ще довго обмінюватись люб’язностями із лідером республіки, але не для цього він викликав її сюди. Президент також це відчув, тож вказав дівчині на те, що зібрало їх всіх сьогодні тут. Неподалік лежало двоє чоловіків із цілком конкретними травмами, які вже ніяким супершансом не виправиш. Все те саме, що й попередні рази, поранені, знесилені, але, на щастя, живі, хоча непритомні. Як говорять медики, їхнім життям нічого не загрожує. Їх завантажили у карети швидкої допомоги та відправили у лікарню.

- Звичайні злодюжки, яким не пощастило обікрасти свою чергову… останню жертву, - коротко пояснив президент. – І здавалось би, хто ж такий сміливець, що гуляє вечором містом. І хто ж такий дурний, щоб робити хоч щось, що має ознаки злочину.

- Це Париж, тут сміливців завжди вистачало, - озвався ще один голос. Леді Баг його не бачила, але прекрасно знала кому він належить – інспектору поліції Роджеру Ренкомпрі. – Хоча, відколи він почав вершити своє, так зване правосуддя, таких стало врази менше. Як мінімум через те, що багато хто вже розділив таку ж саму долю, - вказав він на тіла двох злодюжок.

- Він виманює мене, – сказала Леді Баг. – Але я не спроможна його, - її голос звучав суворо, хоча в глибині душі дівчина відчувала вину за свою безсилість, а також за те, що вона також є причиною всього цього терору. Хоча й опосередковано. Розуміла, що повинна остаточно перемогти цього карателя, але всі сутички з ним завершувались її поразкою. А щоб не бути розкритою, їй доводилось постійно тікати.

- Мабуть йому це вдалось, - тривожно мовив один із поліцейських. Вказуючи кудись вгору.

Всі поглянули туди ж, та з хвилюваннями побачили безпосереднього винуватця цього свавілля. На даху трьохповерхового будинку стояв він.

- Кіт Нуар! – сердито мовила Леді Баг.

Поліцейські та охоронці миттю обступили президента, щоби йому не завдано ніякої шкоди, інспектор Ренкомпрі просто відступив кілька кроків назад. Решта поліцейських вийняли свою зброю та наставили на небажаного гостя, очікуючи наказу відкрити вогонь.

- Не стріляйте! – мовила Леді Баг, - Це моя справа.

Вона пройшла кілька кроків ближче до будинку на котрому стояв її колишній напарник, її колишня опора, її колишній друг та колега. Супергероїня не знала, що повинна говорити, але точно розуміла, що ніякого прояву страху чи хвилювання не повинна демонструвати. Хоча у її серці подібні емоції таки проскакували.

Кіт Нуар, також не боячись за своє життя та здоров’я, зістрибнув на землю. Леді Баг зупинилась, але не відводила від суперника погляду, очікувала, коли ж він сам щось скаже.