XIII

Щоправда, імперія Мака тривала недовго. 

Як і наші життя.

Зрештою, це і є причиною, чому я все це писав.

Тоді було холодно, як на сонячну погоду. Кант так і не з'явився, та про нього всі вже забули, особливо Мак, що цілі дні пролежував в кімнаті Снайпера. Гюго був на першому поверсі. Вільну кімнату переробили під м'ясокомбінат, тому весь час він проводив там — за нарізкою м'яса. Я сидів біля дверей квартири Дуба і крутив шестерню, говорячи:

— Дубе… як ми дійшли до такого? Чому ви померли?... Ви були нашою останньою надією, разом з Біляшем.

Підвівшись, я залишив шестерню біля дверей та пішов.

Не встиг я й ступити на п'ятий поверх, як на першому почувся гуркіт, ніби щось розтрощили. Я відразу побіг туди, тримаючи на поготові рушницю. У голові, відверто кажучи, нічого не крутилося. Я не уявляв, що могло статись. Певно, через буденність. Та навіть й так, я б усе одно не зміг уявити те, що насправді сталося.

Спустившись, я побачив тіло Гюго на майданчику. Без обличчя. Його буквально вирвали разом з очима та язиком. Я онімів, хотів якось допомогти клятому мужику та нічого не міг вдіяти. Він вже був мертвим. Мене не було банально дві хвилини, як він, бляха, може бути мертвим!?

І потім я почув шепіт.

Я завмер, стискаючи рушницю. Думки про Гюго, про свою безпорадність та тупість вщухли, на зміну їм прийшла одна єдина, яка потребувала фальшивого підтвердження. Я обернувся в бік стіни і, як на підтвердження, помітив, що вона була розбита.

З величезно] дірки вилазили щупальця, разом з ними і опухла вороняча рука, що тримала кусок обличчя Гюго. 

Шепіт… знову мене.

Тоді я заволав, кинув тіло та побіг чимдуж наверх, кличучи на допомогу. Не знаю, чому я не додумався вистрілити. Та й сумніваюсь, що це допомогло б. До того ж… був лише один патрон. Під час біганини я помітив, як поверхами нижче поволі розповзається темрява, а разом із нею — щупальця. Добігши до п’ятого, на диво я побачив, як поверхом вище біг Кант. Ми зустрілись поглядами.

— Гомі, що сталося!? — крикнув він.

Добігши до нього, я, захекавшись, коротко пояснив:

— Гюго мертвий… стіна розбита… і Шепітник повзе сюди.

Кант дивився на мене випуклими очима. Він скомандував бігти на дев’ятий поверх та сховатись десь там, як тут вийшов Мак. Кант перемкнув погляд на нього і підійшов до нього, а я відійшов якнайдалі. Кант схопив Мака за комір — Мак не чинив спротиву, — підсунув до сходів та загорланив увесь голос:

— ТИ, БЛЯТЬ, ЩО НАРОБИВ!?

У відповідь Мак лише захихотів як п’яний чаклун:

— Я його шлюшка.

Після чого відпригнув від Канта, покотившись по сходах донизу. Не знаю, що сталося там, унизу, та там щось вибухнуло темною курявою, і на п’ятий поверх полетіли шматки людської плоті — Макової плоті, Макової одежі та шапки.

Згодом показалася темна рука, на якій висіла голова Мака; з її очниць вилазили пучки чорних щупалець. Усе це скидалося на ляльку черевомовника. Раптом із мороку виринула ще одна рука. Вона кинулася на Канта, схопивши його.  Показалось і обличчя — довгувате, зі щупальцями у всі боки. Вони витягнулось аж до Канта, на що той відреагував криком, проте не боягузливим, а злим. Звідкись зі спини, продовжуючи кричати, Кант дістав гранату, відірвав чеку і, продовжуючи кричати, схопив Шепітника за руку.

Так він і взірвався. Потрохи розлетілись по всьому поверху. Щоправда, сам поверх залишився цілим, і Шепітник теж.

Я дивився на усе, заціпенівши та з виряченими очима — доти, поки Шепітник почав рухатись в мій бік. Тоді я очуняв та побіг по сходах. Пробіг шостий, сьомий та восьмий. На сходах до дев’ятого зупинився. Проте щупальці та темінь, що стрімко росли догори по сходах, заповнюючи простір, нагадали, що якщо продовжу стояти, то приєднаюся до хлопців. Тому, без відома, що мене могло чекати на дев’ятому поверсі…

То проклятий поверх, сину…

…дістав ключ та відімкнув двері. Вбігши, я зустрівся з темрявою, проте світла від дверей вистачило, щоб зорієнтуватись та помітити прочинені двері квартири. Я вбіг туди, замкнув за собою їх та підпер чим тільки було й, задкуючи, витріщився на двері, які пробували вибити. Кожен звук удару вбивав у серце цвях. Було настільки страшно, що я вжався в кут стіни та заплакав. На щастя, з часом гуркіт припинився, і я опинився в тиші. Вона кардинально відрізнялась від тої, що була на восьми поверхах. Була, ніби, ще тихішою — знаю, як це звучить, та це правда —, по-справжньому мертвою… спокійною. Озирнувшись, я побачив подвійну шафу, килим… вимащений кров’ю, що вела до іншої кімнати, з якої доносився до болі знайомий сморід. Увійшовши туди, я помітив тіло — напівз’їдене. Воно валялось біля стіни недалеко від столу, на якому покоїлись рукописи та ручки з чорнилами. На стінах були різні написи — теж кров’ю: матюки, прокльони та “БРЕХУН”. Більша частина кімнати була обдерта та розгромлена, та стіл чомусь був майже не тронутий. Що я ще помітив, так це вікно — воно не було заколоченим, через що промені вільно освітлювали кімнату, підкреслюючи пилюку, що літала в повітрі. Глянувши у вікно, я завмер. За ним нічого не було — ні неба, ні будинків, — просто білий простір, що світився.

У нас… ніколи не було шансу? Що це за чортівня?

Простоявши посеред кімнати пару хвилин, я сів на диван. Подивився на рушницю, якою так ні разу і не скористався. Перевірив кількість патрон — один. Навів рушницю до лоба тремтячими, як у незайманої дівчини ноги перед першим разом… та на спусковий гачок не натиснув. Я знову розплакався, розпластавшись на дивані, й сам не помітив, як задрімав. 

Прокинувся посеред ночі від того, що на мене хтось дивився. То був Кант та Мак. Точніше, те, що від них залишилось. Вони просто дивились на мене, скоріше за все, принизливим, якби в них був, поглядом. Це і стало причиною, чому через два дні, майже мертвий, я вирішив все це написати.

Я вже не можу, та й піти одночасно не можу: на мене дивляться вони. Або навпаки, вони цього хочуть. Не знаю.