XII

Кант зник.

Він не прийшов ні на ранок, ні ввечері, ні наступного дня. Та мені було начхати. Таким, як він, не місце серед людей, як сказав Мак. Щось зламалось у мені. Відчуття, ніби щось зникло, проте без цього життя те саме, що й було раніше. Я так і не второпав, що це було. І ніколи не второпаю.

Вночі за столом сиділи я, Мак та Гюго.

— Отож, хлопці, щодо плану. — Сказав Мак, потираючи руки. — На третьому, четвертому, п’ятому, шостому та восьмому ще є люди. На третьому — дві квартири, на четвертому — теж дві, на п’ятому та шостому всього лиш по одній, а на восьмому цілих три. Почнемо з третього і потихеньку будемо пробиратись догори. Тільки не забувайте — тримайте світло при собі.

Коли сонячні промені змінились темрявою, ми вирушили.

Почали з третього. Постукали у двері. Через п’ять хвилин їх відчинила дівчинка, а за неї в метрі стояли нажахані батьки. Вона усміхнулась. За мить її усмішка змінилась гротескним виразом. З кутиків роту потекла кров, а голова знайла останній спокій на підлозі. Батьків чекала подібна доля.

— Щоб Шепітник не заволодів ними, — пояснював Мак.

Але мені здавалось, що він просто пиздить. Він це робив заради власного бажання. І я також. Ми були в цьому дуже схожі. Навіть Гюго, що завжди виконував команди Мака, на мить зупинився перед різанням м’яса. Він не міг нормально розділити м’ясо від кісток. Кожен поріз робив нерівно, невпевнено, з ваганням. Обличчя облилося смутком, а коли ми завершували п’ятий, то стало згорьованим, як у тої матері, чию дитину розпатрали заживо і кинули вмирати на кахлі у ванній Дуба.

На п’ятому і закурили, а потім знову продовжили.

Від запаху крові та криків я ледве не виблював. У голові тьмарилось на підході до нової квартири, і я нічого не міг із цим вдіяти. Така моя біологія. Такий я насправді. От Макові було це до білої гарячки. Йому було добре, і не жалів він нікого. Гюго один раз навіть ледве не знепритомнів. Я підхопив його та посадив на підлогу. Сказав Маку, що нам потрібен відпочинок, на що той відповів, що відпочинемо, коли закінчимо, а якщо хтось відстає — то підемо без нього. Гюго миттю одужав та кивнув головою, мовляв, що ще може йти. Хоча, це було наглою брехнею. Гюго — чоловік, кремезний, майже під два метри, ноги якого трусились, а перед дверима нової квартири на обличчі здіймався жах, показував, що готовий йти далі. Що не хоче нікого розчаровувати. І себе — в тому числі.

Все я цікавився, де ж Кант? Його ніде не було. Здавалось… що він зник як сутність.

Так ми і закінчили на восьмому. Мак переможно закурив, я паралізовано дивився на сходи дев’ятого поверху, а Гюго… плакав.

Під ранок усі ті поверхи були зачищені, а м’ясо пофасоване в охолоджувач. Його було стільки, що воно аж не поміщалося. Мак гордовито заявив про завершення операції та сказав, що все тепер буде добре.

Кант так і не з’явився.

Канте… куди ж ти подівся?