X

Люди зійшли з розуму.

М’ясо, що зберігали в охолоджувачі Дуба, роздавали мешканцям. Однак все має свій ліміт. От через якийсь час м’ясо й кінчилось. Ніхто не вмирав, люди хотіли їсти, ми все більше часу проводили у Снайперовому кабінеті, перебираючи документи мешканців. Була ідея змайструвати щось на кшталт аквалангу, щоб зменшити смертність серед мешканців, однак людини, яка могла б це зробити, в нас не було. Дуб помер, а Гвинтик взагалі ізолювався та нікому не відчиняв дверей, погрожуючи смертю. Справ було багато, тому його вирішили не чіпати.

— Може, той апарат міг би щось змінити? — запитав я, позираючи на Снайпера, що нервово перебирав документи. — Той, що Дуб змайстрував.

Він підняв на мене погляд — втомлений, зляканий, і, поподивши поглядом по паперах, ледве чутно відповів:

— Може.

На майданчиках людей майже не було. Хтось виглядав з-за дверей, хтось виходив курити, а хтось плакав. Одного дня, все ж, м’ясо з’явилось, але якою ціною?

Крізь стіну Снайперового кабінету доносились дивні стогнання…

Чудово, ще одні

…тому ви вирішили перевірити квартиру, з якої вони долинали. Там жила сім’я з трьох осіб: батько, мати та донька — стандартний розмір кожної тут сім’ї. Що ще ми знали, так це те, що батько сімейства був рідним братом Гвинтика. 

Стандартна процедура — стук у двері. Одна хвилина. Дві. Три. Тиша. Знову стук. Одна хвилина. Дві. Три… Мак просто взламав замок, і ми увійшли. Мене переймала сліпа цікавість, що ми побачимо цього разу. Я гадав, що мене вже нічим не здивувати. Як же я помилявся. Батька ми одразу побачили в туалеті — він щось туди запихав, стогнучи, а в спальні побачили його дружину — мертву. Біляш пізніше сказав, що її задушили. На ліжку лежав її розпатраний труп. Цікаве те, що кишки були обгризеними. Я з Маком підійшли до батька — він нас так і не помітив. Мені одразу згадалась ситуація в квартирі Дуба, та цього разу все було інакше. Я не виблював. Просто завмер, думками звертаючись до Шепітника, чому він не забрав мене тієї ночі.

Батько сидів на колінах та ридав, намагаючись засунути тіло своєї дочки в унітаз, промовляючи:

— Лізь, доню, лізь… Лізь…

І ридав, як мале дитя.

Я й не помітив, як Мак дістав шило та увігнав його батьку в сонні трикутники. Батько хитнувся, закашляв кров’ю та впав горілиць. За пару секунд його не стало. Кров залила весь туалет, але на одежу, а найголовніше, на черевики не потрапила: довелося б дуже довго їх відмивати. Води ж в нас тепер вдосталь.

Хаха, добре сказано! Води вдосталь…

Інстинктивно я глянув на Мака. 

— Ліпше йому би вже точно не було, Гомі.

Головним було те, що з’явилось м’ясо. Ми покликали різників і разом з ними приступили до справи. Голову дівчинки не вийшло дістати, тому її відрізали. Прийшов і Снайпер. Він глянув на все це принизливим поглядом, і ми побачили, як його губи затремтіли. Він пішов. До свого кабінету.

У моменті я відчув зневагу до Снайпера, адже він був тим джерелом, що змусило нас перетворитися на монстрів, але з іншої сторони… ким був він до того, як став монстром?

Після праці ми пішли відпочивати. Вечоріло. Хлопці пішли по хатам, а я залишився на п’ятому поверсі: хотів перепочити від усіх. Сів на сходинку та заходився цигарку курити. Дістав пачку, взяв одну та вже хотів був запалити, як почув тихе:

— Можна?

То був Снайпер. У руці він тримав якусь бутилку з рідиною.

— Можна. — Відповів я, та простяг чоловіку цигарку.

Він узяв, дістав запальничку та, сідаючи коло мене, запалив. Ми разом сиділи та курили, думаючи про своє. Ми ні про що не говорили, ні про що не питали один одного. Ця ситуація вилетіла з наших голів. З моєї то точно, а з його… Вперше за весь час, Снайпер почав мені подобатись. Вперше було видно, що він з народом, а не обісцяний бюрократ, що не вилазить зі свого лігва. Те, як він курив, те, як він пив. Було видно, що він людина, а не машина.

Раптом він звернувся до мене:

— Знаєш, Гомі, я не завжди був таким гівнюком. Цей новий закон… а що я мав робити?

Він стримував сльози.

— Ага…

— Дев’ятий поверх. Знаєш, чому він проклятий?

Я підвів голову.

— Тому що звідти й почалося ось це.

Він почав порпатись в кишені, і за мить дістав ключ.

— Візьми, — він простяг мені зв’язку

— Від чого вона?

— Ти зрозумієш, коли прийде час.

Після цього встав та пішов до кабінету. Я посидів ще трохи й теж пішов додому. Була вже майже ніч. 

Наступного дня ми постукали до Снайпера. Він не відчинив. Постукали ще раз…

—Та йоб вашу…

Мак просто виламав двері. Чомусь він став більше агресивним. Ми увійшли й заклякли. Двері в зал були відчинені навстіж. Увійшовши, ми побачили жахливу картину. У центрі залу валявся труп Снайперового сина — задушений, а коло нього — повна жінка, що сиділа у калясці, і до якої був під’єднаний апарат живлення. 

Так от хто стогнав…

Трохи далі у ванній ми віднайшли вівтар — такий самий, що був у квартирі Бурчихи, тільки замість сердець були деталі… деталі від апарату Дуба. Снайпер був у своєму кабінетові. Повішений над столом, весь у крові. На столі лежав закривавлений ніж.

Його труп повільно хитав вітерець.

Поміркувавши, ми вирішили переселитись у квартиру Снайпера. Попередньо розрізали тіла та сховали в охолоджувач. Щодо апарату живлення, ми його зберегли: можливо, колись він нам знадобиться. Правду кажучи, мені було ніяково розрізати труп Снайпера. Я відчував жалість, певну скорботу за ним. Він і справді не був вже таким гівнюком. Щодо хлопців, їм було по цимбалам, особливо Маку, що одразу прийнявся досліджувати документи Снайпера та перевіряти його ліжко на кращість. Кант просто робив свою роботу і ні на що не скаржився. Проте, видно було, що всередині себе він з чимось боровся: важке дихання, тремтіння рук, завмирання на місці. Гюго, який вирішив добровільно приєднатися до нас, слідував за Маком, на що було смішно споглядати: останній був удвічі меншим, а командував, як справжній цар. Та Гюго слухався, і ні одного слова не казав, через що я потроху почав втрачати до нього повагу, якої й так майже не було. Здавалось, що він узагалі німий.