IX

Після випадку з дитиною та похорону матері я не їв кілька днів — не міг, їжа не пролазила в горло. Мак навіть не затримався у цьому стані — одної папіроси йому вистачило, щоб усе забути. Я й сам був попросив у нього одну, і він люб’язно поділився. Ще тоді я не знав, що будуть і гірші випадки. Ось таке от життя членів профспілки — розгрібати мертві справи. Але те, що ми побачили у Дубовій квартирі було лише верхівкою справжнього лайна, яке вилізе на наші голови за лічені дні. Саме цікаве, що нічого цьому не передувало. Ніякої болячки, ніяких дивних звуків по ночах - окрім шепоту. Сміттєпровід сам по собі почав затоплюватися.

Спочатку люди помічали вологу підлогу під ним, наче хтось просто облив його. Усередині рівень вологості значно зріс. Один з членів профспілки під час чищення промок до нитки, а інший ледве не втопився.

Снайпер й гадки не мав, що вдіяти з цією повінню, тому висловив чекання, допоки щось не придумає. Особисто я дупля не різав, як влаштований той сміттєпровід, звідки починається, куди веде і де закінчується. Один Шепітник знає, з чого він зроблений, чим є, і звідки там взялась клята вода. Можливо, це і була одна з його витівок.

Повінь вкрай погано вплинула на мешканців. Спочатку — взагалі ніяк, люди користувалися тими запасами, що мали при собі. А от коли вже вони закінчилися — через місяць з копійками, — в хід пішов голод. Знаєте, це як мати ракову пухлину, що потихеньку розвивається, допоки в організму не вистачить сил, щоб з нею боротися. Отак само і з голодом. Пам’ятаю, стояв на майданчику та смалив біля заколоченого вікна, як тут до мене підійшла дівчинка. На обличчі — скелет, кінцівки витягнуті, одежа ледве не тягнула її додолу. Знаєте, що вона промовила?

—Дядьку, дайте їстоньки…

Дайте їстоньки… Бідна… дурнувата… 

Дитина. Вона є перш за все дитиною!

Її мати, яка нічим не відрізнялася за виглядом від власної донечки, підбігла, схопила її та, вибачаючись, пішла з нею геть. А я стояв, не знаючи, чи смалити далі ту самокрутку, чи плакати від жорстокості цього проклятого місця.

З голодом людей поменшало. Як загалом їх стало менше виходити на коридори, так і в сенсі життя.

Всього лише за тиждень прийшло п’ять похоронок на три різні поверхи. П’ять різних сімей, і всіх скосило. Повмирали всі: від дорослих - до дітей. Та саме найстрашніше є те, що “хоронити” стало по-іншому. Річ у тім, що в сміттєпровід тіло запихнути стало практично неможливим. Двох так потопили, а інших — не виходило: вода занадто сильна. Тому Снайпер запровадив нове правило, переписавши на момент проблеми з наводненням старе: «Мертві тіла, що померли від недугу або від іншого мешканця, підлягають канібалізму».

Ми були на засіданні мешканців, коли Снайпер, який потроху згасав на очах — це читалось в його сонних очах, неохайному волоссі та засмерділій сорочці, — зачитував цей документ перед людьми. Я особисто з Кантом були присутніми в кабінеті Снайпера, коли він писав його. Увесь час я дивився на дошку з ключами і думав.

На моїх очах Гюго та Мак розрізали труп трьохрічної дитини. Обрізали м’язи з рук, тіла та стегон. Кинули їх в мішок та відправили в комірчину. А нутрощі наказали спробувати втопити. Я стояв як вкопаний, тримаючи в руках ніж. Це була моя робота. Тепер я мав кроїти дітей. Кант підійшов до мене, ласкаво, сука, промовив на вухо:

— Гомі… я з тобою.

Разом ми підійшли до тіла матері і він допоміг мені ввігнати ніж в її грудні клітку та розрізати її, а потім… в сраку, я не буду про таке писати!

НЕ БУДУ!

…

Можливо, Ви думаєте, що люди почали сильніше боятися смерті. Абсолютно ні. Всім стало навпаки — ще більше все одно. До прикладу Біляш, він тричі спробував вкоротити собі віку після прийняття нового закону. Двічі, як він сам сказав, його підвела мотузка, а на третій я сам його врятував. На першому поверсі, слава невідомо кому, двері його квартири були погано прочинені. Я увійшов і побачив, як він висить на кухні. Я зняв його і дяка, що встиг. Він закашлявся, а коли очуняв то вгатив по мені зі всієї сили та й заплакав. Він обійняв мене, і виплакався об плече. А я його заспокоював. Пізніше ми сиділи на дивані, обдумуючи все це.

— Гомі, - озвався він, — куди це все котиться?

— Не знаю, - відповів я.

— Добре, що цього Дуб не застав. Він би першим з усіх вбив би Снайпера, і сам на себе би руки наклав.

Я захитав головою.

— Дуб не самовбивця.

— Ти його не знаєш! 

Ми замовчали, а потім знову:

— Гомі, як гадаєш, коли це все почалося?

— Що почалося?

— Коли ми почали втрачати людську подобу?

Я помізкував, а потім відповів:

— З нашого народження.

І ми знову замовчали, а потім я пішов, перевіривши, чи немає в Біляша ще якоїсь мотузки, аби не наробив ще більшого лиха. Він запевняв, що нічого не вдіє. Та я йому, так би мовити, не вірив. Пізніше прийшов його дід-вітчим.

Вернімося до Шепітника.

Коли я говорив, що це одна з його витівок, я не був упевнений на сто відсотків. Але після одного випадку на другому, — увірував, як фанатик вірить у свого Бога.

Щоб розповісти цю історію, слід почати з самого початку. Серед ночі нас з хлопцями розбудив жіночий вереск. Кричали на нашому поверсі і, недовго думаючи, ми здогадались, що це Бурчиха. Вибігши зі свічками на майданчик ми побачили, як Бурчиха вся в сльозах виповзає з квартири. Побачивши нас, вона оскалилась, як ведмідь, та накинулась з кулаками на Мака. Той одним ударом відправив її в нокаут та посадив біля стіни. Бурчиха, німо плачучи, сиділа тихо, як моль на одежі, дивлячись в стелю закритими очима. Кант жорстко осадив Мака та спробував розпитати сусідку, що сталося. Та лише ридала, тому Кант скомандував мені та Маку оглянути квартиру. Ми так і зробили, і знайшли у ванній тіло дівчини Мака. Руки всі розтерзані, а на підлозі валялось закривавлене скельце.

Я глянув на Мака. На його обличчі застиг здивований, скоріше злий вираз.