VII

«Вечірка», якщо її можна було так назвати, і справді мала відбутися на честь мого першого робочого дня. Вона проходила на першому поверсі з ініціативи Біляша, тому що на першому поверсі він, власне, і жив — у тій хаті, яка колись стояла порожньою.

Те, що Біляшеві та його прийомному батькові, як виявилось, вручили саме цю квартиру, виглядало як якийсь смішний жарт. Однак іншого вибору й не було — всі інші квартири в будинку вже були зайняті.

Ми зібралися за кілька годин після того, як я прийшов до тями. З їжі ми взяли з собою лише пару банок грибів. І, як я дізнався, гриби тут бувають різними. До прикладу, Кант приніс банку солоних грибочків, а Мак, навпаки, пікантних. Та якщо говорити по правді, то приніс їх не Мак, а його, так би мовити, дівчина. Та сама, яку я бачив, коли вона виходила з нашої квартири в перший день мого перебування тут.

Щоправда, довго вона з нами не затрималася. Спочатку вони пару разів обнялися, однак було видно, що Макові було не комфортно. Потім він почав жестикулювати, а дівчина повторювала за ним. Наприкінці він показав щось настільки неприємне та болюче, що дівчина, ледве не плачучи, пішла геть.

І ми залишилися самі.

Першу годину ми їли гриби, розмовляли та іноді сміялись. Знаєте, навіть в такому місці є свої анекдоти та кумедні історії. А потім наші припаси закінчилися, і Кант визвався добровольцем піти за обновкою. Мак сказав, що піде разом із ним.

Я залишився наодинці з Біляшем. Він майже весь час просто сидів та вдивлявся чи то у сходи, чи то у підлогу. Майже не говорив. Між нами одразу повисла гнітюча тиша. Я відчував, що мав би її розбити чимось, однак чим — не знав. Та слова якось самі вирвались:

— Звідки ти дізнався, що то був шепітник? — сказав я.

Він не підводив погляду. Глибоко вдихнув, видихнув та й відповів:

— В мене те саме було на першому дні. У всіх так.

І знову тиша, в якій я помітив, що Біляш дивиться на двері квартири, в якій жив Дуб.

— Кажуть, ти спілкувався з Дубом.

— Хто каже?

— Не важливо. Кажуть, та й кажуть. Мені так-то все одно… але просто запитую.

— Чому тоді, якщо все одно?

Біляш мовчав, після чого дістав сигарету. Запропонував мені, я відмовив. Запалив, зробив затяжку, і за мить випустив куряву диму.

— Дуб — мій дідусь, рідний.

— Їбанутись.

— Ага.

— Він не розповідав, що має онука.

— Напевне, про сім’ю він теж не розповідав?

Я похитав головою.

Біляш знову зробив затяжку.

— Це в його стилі. Він ніколи не приділяв нам багато часу. Через це — а ще через пияцтво — його й кинула Сакура — моя бабця.

— А той чоловік, що був з тобою…

— Мій прийомний дідусь… Старий вітчим, можна сказати.

— А батьки?

Біляш зробив затяжку — найдовшу.

— Бачив на другому поверсі кутові двері зі знаком?

— Зрозумів.

— Отож. — Знову затягнувся. — Після того випадку нас поселили на перший поверх, потім Дуб почав пити, побив бабцю… й та від нього пішла.

Я й не знав, що казати. Промовити в такій ситуації не те слово — найгірше, що може трапитись. Можливо.

— Сумна…  історія.

— Ага.

Ми замовкли. Сиділи разом та втикали у підлогу. Похолодало. Кант та Мак, складалось враження, зникли на цілу вічність. Було некомфортно поруч із цим Біляшем.

— То ти… ненавидиш його?

Біляш обернувся до мене з подивом на обличчі.

— Я бачив, як ти на двері дивився, і на мене теж. Я балакав з ним лише кілька разів, і все. Це не причина мене недолюблювати.

Біляш відвернувся, опустив погляд, закурив.

— Як щодо твоїх батьків? Де вони?

Я завмер. Серце забилося частіше. У горлі пересохло.

— Хороші. Хороші люди, як і в усіх.

Біляш усміхнувся.

—Як в усіх… Моїми такі були. Але знову ж таки, Дуб нам ні крихти уваги не приділяв, вічно сидів на балконі майстрував щось. І не показував нам, отже ж. А мені завжди було цікаво. От в якийсь день я й вирішив прослизнути туди — тоді я ще пухлим був. Отож пробрався я на балкон, дивлюся — а там здоровенна бочка — Біляш розвів руками — я зирк в неї, і тут з-за спини визирає Дуб та намагається занурити мене в ту бочку. Занурив лише чуба, через що він назавжди побілів. Добре, що тоді вмішався батько. Так би, хе, став би увесь білим.

Я усміхнувся.

— Тобі тоді скільки було?

— Біля шести.

— І ти весь час не стриг чуба?

— Ну красиво ж, скажи?

Я повільно кивнув, не приховуючи шоку.

— Знаю, виглядає страшно, та мені взагалі все одно, правда. Душа болить за родину, за бабцю. За те, що ніколи не говорив з нами, зі мною… на відміну від тебе.

— Мене? Вибач, але… це збіг обставин. Я…

Я зупинився. Помітив, що Біляш дивився на підлогу по-іншому, з гидким виразом. За мить я зрозумів, що він збирався заплакати. Я часу вирішив не втрачати. Підійшов до нього та обійняв, а він відповів тим самим. Так ми й сиділи, поки не прийшли Кант із Маком, який посміявся з цієї сцени. Ми дружньо послали його якнайдалі.