VI

На виході мене очікував Мак.

— Здоров. Ну що, готовий до роботи?

— Уже? Снайпер нічого не казав…

— Ти ж бачив його. Він навіть зад підтерти не в змозі, не те що дати вказівку. — Закурив папіросу; на пальцях виднілись рубцеві борозни та мозолі, просякнуті чорною субстанцією. — Тим більше він мене сам попросив наглянути за тобою, поки Кант зайнятий. Ходім. Хлопці вже чекають.

Я стояв на місці, ловлячи погляди інших людей на мені та Макові. Діти вже не грались, а загадково спостерігали за нами. Чомусь, слова Мака виявили в мені сумніви. Де Кант? І що сталося зі Снайпером? А Дуб? Дідько, забагато…

— Ти, трясця, йдеш, чи ні?

— Та йду, йду.

Йти довелося на поверх нижче. Біля мусоропроводу стояло двоє: Кант та білявий хлопчина з восьмого. Я не знав його прізвиська. Побачивши мене, Кант неабияк зрадів. Зрозуміло.

— Радий тебе бачити, Гомі. Тебе теж, Мак.

— Агась, - відповів останній.

— Ось, познайомся, це — Біляш. Він з нами вже третій місяць.

Тому Біляшеві й двадцяти не було. Середнього зросту, у потертій вітровці та светрі. Серед темного волосся проглядалася біла чупринка.

— Гомі, - простяг я руку.

Він подумав якусь секунду, і пожав її, промимривши:

— Приємно.

Обнаглівший? Я й так тут не за своїм бажанням, а до мене ще будуть ставитись як до гівна?!

Гомі… це не його вина. І не твоя. Заспокойся, прошу…

— Гаразд, хлопці. - почав Кант. — Сьогодні маєм прочистити шляхи на другому, п’ятому, шостому та восьмому. Я візьмусь за другий, Мак — за п’ятий, Гомі візьме шостий, а ти, Біляше, восьме.

— Стоп, ми будемо залазити в ту штуку?

— Ненадовго його вистачило. — Прошепотів Мак Кантові.

— Ми про це не домовлялись, в мене навіть лампадки немає!

І справді. У всіх на поясі були портативні лампадки.

— Злякався? — ця фраза врізала найсильніше. Біляш, що сказав її, наполовину стояв у мусоропроводі. Обділив мене останнім порожнім поглядом та пірнув у пучину.

— Ух, який ентузіазм! - сказав Мак та пірнув слідом.

Підійшов Кант.

— Ось, візьми. Я навчився працювати без неї, - Кант простяг мені лампадку.

— Канте, для чого це все?

Він мовчав, а потім видав:

— Ти можеш залишитись тут, Гомі, але вибору то все одно не буде. Вибач.

Я забрав лампадку, а Кант пірнув слідом за хлопцями. Я постояв, помізкував.

Мене надурити хочуть, чи що?

Я заглянув усередину. Темрява була, проте іноді її переривало світло на інших поверхах. З надією на хороше, у пучину пірнув і я.

Шостий поверх… Недалеко.

Задача була легкою — прочистити трубопровідні шляхи від сміття та іншої клятизни. Під клятизною я маю на увазі гриби. Але не ті, що ми їмо, а ті, що пустилу гнилу колонію — екосистему з тисячі гнилих грибів, що якось продовжують жити. При контакті вони виділяють спори, які смердять, як мертва свиня, що на останній стадії розкладу. Мене не повідомляли про такі особливості роботи. Кант, певне, думав, що на такому поверсі не має бути такого, і я йому хотів був це ще згадати. Якби ж я тільки знав, що все пішло не так з самого початку.

Перші години все проходило чудово. Я добре відривав скупчення грибів та моху від стінок труби, попри те, що вони роз’їдали шкіру. Однак чим далі я заходив, тим більше починав бачити дивних речей: розірвані рукавиці, продирявлені штани… кістки — чорні, розкладені, зрощені з мохом. Закірковані в стіни труби. 

Першою, як виявилось, була стегнова — судячи з розмірів — дитяча, — проте я не одразу  це зрозумів. Усвідомлення дійшло, коли трапилась лопатка, потім ключиця, і, врешті, верхня частина черепа, всередині якої повзали таргани чи що то були за виродки, що гризли зогнивші гриби та кісткові стінки. От тоді то я зупинився. З мене вистачило, я захотів вилізти з цього лайна. 

Та от шлях, яким я прийшов, змінився.

Трубу заглинула темрява, за якою ховалась незвіданість. Я перестав чути голоси хлопців, назаміну їм прийшов… шепіт.

Господи, ні…

Він доносився з того шляху, яким я прийшов. Темрява почала посилюватись, і я запалив лампу — не з першого разу. Стримуючи сльози, я поповз далі з надією, що якось віднайду вихід. 

Шепіт все посилювався. Я чув власне ім’я — викривлене, неправильне:

Хомміі… Гоніі…

Пальці стирались до крові, м’язи дубіли. Боліло невимовно. Уявіть, що вас обдають льодяною водою, доти тіло не стає твердим. У думках я благав, щоб з якогось закутку показався Кант або Мак. Або навіть той Біляш. Хоча б хтось! Так я й повз, поки поверхня  підімною різко не зникла. Я почав падати. Репетував, як різаний, аж поки не знайшов виступ, за який і вхопився. Та найгірше чекало попереду. Коли я тільки-но підперся та заліз в трубу, хтось вчепився за мене, ледве не потягнувши до низу. Розвернувшись, я побачив Дуба.

Його бліде брудне обличчя. Випучені до крові очі. Пустий погляд. Дві мініатюрні дірочки. З роту росли гриби, губи… вкриті мохом. Він бурчав щось, що я не міг розібрати. Намагався скинути мене чи… піднятись? Гадки не маю, я вовтузився та в кінці скинув його ногами в пучину царства тіней та тьми. Наостанок, він щось прохрипів та зник, а в голові я почув сміх.

Блять. Тільки не це

Як налякана тварина я шкрябав по металевій пластині, намагаючись втекти. Тільки от куди саме — не знав. Якнайдалі від цього місця, навіть на той світ не проти був завітати. Все б зробив, тільки б не чути його шепоту. 

За мить я почув чужий шкрябіт, що наростав з кожною секундою. Я пришвидшився, та на повороті запнувся та сильно вдарився, від чого виматюкався та повалився, ридаючи. Шепітник мене так і не наздогнав. Його не було. Був лише сміх.

Тихий його сміх. 

Під нього я й відключився. Очуняв вже на поверсі — хрін зна якому. Мак давав мені ляпаси. Я схопив його руку та відкинув, після чого закашляв.