V

Здавалось, що на таких високих поверхах нічого поганого статися не могло б, але сталося. З Інквізицією я тоді зіткнувся вперше — гадки не мав, що це таке, аж поки сам не побачив на власні очі.

Квартира була боковою. На восьмому поверсі скупчилося чимало люду з двох поверхів. Як виявилось, померла якась стара, яку називали Сакурою. Померла невідомо від чого — власник квартири не назвав причину. Та з його погляду можна було зрозуміти: сталося щось надто жахливе. «Сарафанне радіо» віщувало, що це Шепітник. Проте чому? Невідомо, та й ніхто цим не переймався. Усіх цікавило лише придане: що саме вона залишила і, власне, кому.

Та це були лише здогадки. На самому майданчику панувала мертва тиша. Як сказав Мак: під час Інквізиції завжди тихо. Також з його слів виявилося, що я пропустив найцікавіше — а саме прощання з тілом. Мак коротко пояснив: де сталося вбивство, у тому місці тіло і залишають. Навіть не торкаються — просто кидають одяг, простирадла чи якусь іншу тканину на труп, читають якесь закляття та виходять із хати. Під час цієї процесії можуть бути присутні й сторонні особи.

Думаю, мені ще пощастило, що я на це не потрапив. Не хотів би я бачити, що залишилося від тієї старої, враховуючи, що навіть така особа, як Дуб, плакала від цієї новини.

Більшість людей, власне, була зацікавлена саме ним, а не самою Інквізицією.

Ми прийшли вже на завершення. Коло дверей стояло троє осіб: Снайпер, старий чолов’яга (який, ймовірно, жив із Сакурою) та якийсь молодик з білим пучком волосся — очевидно, він також мешкав із ними.

Снайпер тримав у руках шкатулку. Відкривши її, він дістав чорнющу голку. Між ними стояла таця. Він вколов собі та тим двом людям пальці, після чого кожен спустив свою кров у тацю, допоки там не набралася пристойна кількість. Потім Снайпер дістав якусь баночку — настоянку, теж чорнющу, — та додав її в кров.

Снайпер занурив пальці в рідину, добре їх змочив та підніс до дверей. Він намалював знак, який, як здалося на початку, немає абсолютно ніякого сенсу. Намальовану цифру 8 обвели та закреслили, потім Снайпер долонею залишив на ній відбиток. Опісля кожен на майданчику почав молитись.

Молитва була незрозумілою, нагадувала мугикання, ніж мову. 

Як те стогнання, що доносилось у квартирі Снайпера

Її співали усі: і Кант, і Мак, що з'явився ніби з-під землі, і… Дуб зник.

А найстрашніше — її почав співати і я.

Слова самі вилітали з рота, я їх не міг контролювати. Наче хтось сидів у голові і співав за мене. 

Зір туманився. Думки зникали. Тьма посилювалась…

І все закінчилось.

Ніби хтось клацнув пальцями, і туман в очах вщух, молитва вщухла, люди, більшість, теж вщухли. Залишився лише Кант з Маком, та двійка та ще пару роззяв.

Хтось торкнувся мого плеча. Кант.

— Гомі, в тебе все добре?

Перш ніж я встиг язика висунути, заговорив Мак:

— Та що тут може бути добрим? Інквізиція!

Він говорив награно. Чутно було.

— Не в тебе питають.

— Що?

— Не в тебе питають!

— Я… - в голові порожньо. -Не знаю. Я не знаю, що тільки що сталось.

Наступного дня я пішов до Дуба. Перед дверима завагався: подивився на знаки на сусідніх дверях, в яких зчитувались цифри: 1 та 2. 

Бідні діти…

Та самі винні…

Постукав у двері. Минула хвилина, дві — нічого. Постукав ще раз — один, два. На третій зупинився: погляд опустився на дверну ручку.

Рука так і залишилася висіти в повітрі. Погляд вчепився в ту чортову ручку — в те, що від неї залишилось.

І від замка теж. Його вирвали з м’ясом.

Тоді я не думав, що можу знайти всередині. Я просто увірвався. Першою побачив кухню. Вцілому, все на ній залишилось однаковим, на відміну від апарата. Від нього нічого не залишилось. Розбитий, в деталях та мастилі він валявся на підлозі, через що кухню оповив їдкий сморід. Побіг далі, гукаючи Дуба. Найстрашніші думки ще не встигли заселитися, як я його знайшов. Він лежав у своїй кімнаті на ліжку. На шиї виднілись дві манюсінькі дірочки — прямо в сонних трикутниках —, а навколо — до біса засохлої крові.

Так, він був мертвий.

Я покликав на допомогу, точніше, заволав так, що Мак та Кант почули. Потім прибігли інші. Снайпер теж. Людей, проте, на поминках назбиралося на поверхів два - три. За своє життя Дуб мав набагато менше знайомих. Фактор не поваги, а цікавості, шоку, і аж ніяк не смутку.

Очевидно, що підозри впали на мене. Але швидко відпали, коли місцевий лікар — «Айболить» — скрючений старий, — повідомив, що Дуб був мертвий вже як десять годин. Мене відпустили і дали дозвіл відвідати поминки. Вони кардинально відрізнялись від Інквізиції. По-перше, дозволили бути у квартирі під час всієї процесії. Апарат розібрали на запчастини і кожен свиснув те, що бачив. Я підібрав невелику шестірню. 

По-друге, тіло нічим не накривали. Навіть кров не відмили. Де був — там і відспівували. Найжахливішим було й те, що це бачили діти.

Самі винні, Гомі. Їхня цікавість.

Опісля дивного мугикання всіх вигнали з квартири. Залишились лише Кант та трійка чоловіків, одним з яких був білявий з восьмого. Для чого — не зрозуміло, та тоді, як виявилось, Дуба я бачив не востаннє.

З тих пір минуло днів п’ять. Я сидів на кухні та крутив шестірню — не міг відвести від неї погляду — та згадував. Згадував Дуба, згадував його апарат та слова:

“Якщо хочеш, то приходь завтра — поговоримо про нього.”

У голові пусто. Не хотілося ні їсти, ні пити, тільки лежати, і щоб ніхто не торкався.

Раптом на кухню увійшов Кант. Підсунув стільчик та сів навпроти:

— Мені шкода, Гомі. Цього не мало б статися.

Я крутив шестірню, мляво перекидаючи її з руки в руку.

— Що є — то є. Людину не повернеш.

— Так… Знаєш, пан Дуб майже ні з ким не розмовляв, навіть зі мною. — Сміючись, додав: —А зі Снайпером — і подавно. Він ж і нагородив Дуба його кличкою, за те, що не приходив записуватись, уявляєш?