lV

Кімната була невеличкою, та скаржитись навіть не думав. Поставивши лампадку з іншого боку від матраца, я плюхнувся на нього та звів очі до стелі - у голові прокручувалися події, що щойно трапилися. 

Цей шепіт… Ця потвора… Цей дідуган, ім’я якого я навіть не знаю… Куди я в біса потрапив?

Сльози накотилися самі по собі. Я згорнувся калачиком і дав їм волю. Так і заснув через невідомо скільки часу. 

Сон обірвався раптово. Причиною стало дихання, що чулося за спиною. З жаху я помітив, що на останніх силах горіла лише одна лампадка. 

Страх пронизав усе тіло, зупинився у серці та замість крові почав гупати — все голосніше й голосніше з кожною секундою. Очі тим часом бігали від одного кутка до іншого, намагаючись віднайти те створіння, яке на мене чатувало. Та темрява на те й темрява, що нічого не показує: ні жодного знаку, ні очей, ні сміху, ні ще якогось звуку...

Лише дихання. Дихання з одного боку до іншого.

Лампадка продовжувала блимати, але було видно, що скоро її сили згаснуть, і тоді воно нападе на мене і поглине. Я упевнений, що воно було там, у тій темряві, хоча довести цього вже ніколи не зможу. Якось пересиливши себе, я перестав шукати те, чого, можливо, не існувало, і заплющив очі. Заплющив, востаннє кинувши погляд на вогник — з надією, що він не згасне.

Я прокинувся від сонячних променів — вони були бліді, як кістки, і світили мені просто в очі. Пригледівшись, я помітив, що світло пробивається крізь забарикадовані вікна: лише кілька тонких ліній з-під забитих дощок. Знову та ілюзія, і знову ніякої надії.

Я дивився на цю картину кілька секунд, а потім неусвідомлено перевів погляд на лампадку, далі на двері — і знову різко на лампадку. Вона згасла.

Я закам’янів. Знову і знову прокручував це в голові: вона згасла. Та коли? Чи, можливо, хтось її загасив? Якщо так, то хто? Ні, те створіння не зробило б такого... Ні. Я перебирав у думках найгірші та найдивніші сценарії, аж поки не почув голос дідугана:

— Що, ти виспався? — прохрипив він, спершись на одвірок.

Він тримав у руках якусь миску. Я схвально кивнув.

— Молодець. Йдемо на кухню.

Знову за той стіл. Він поставив миску (як виявилось, із сушеними грибами) поруч зі мною і скомандував:

— Їж.

Я спробував — було смачно. Він сів навпроти мене і знову почав діалог:

— Цієї ночі, на диво, все було добре. Мало бути гірше, хлопче.

Від цих слів я ошеленів і розповів про те, що відчував, коли спав: про те дихання, про те створіння. Він лише зневажливо хихикнув:

— Забавки, хлопче. Та сука любить забавлятися. Все нормально. Ти не перший, і не останній, з ким воно таке робить. Знав я кількох...

Він зам’явся, а потім похитав головою:

— Знав я кількох хлопців, що жили тут на другому поверсі. Приходили до мене постійно, постійно гомоніли. В одну ніч я почув крик. Вибіг... — він стиснув зуби, стримуючи сльози (чи що там у нього було), і продовжив: — І побачив, як темна, смоляниста, чорнюща, як сама смерть, рука намагається затягнути одного з хлопців у ту дірку, а інший його витягував. В результаті — не дотягнув, і хлопця просто розплющило. Я підбіг допомогти тому другому, але... але рука, чи що це, блять, було, встигла його вхопити. Я вхопив його за руку, і так з тією рукою і залишився стояти.

Я слухав це, боячись дихати. З широко відкритими очима уявляв, що подібна доля могла спіткати й мене. Якби не дідуган... Точно, я ж навіть не знаю, як його звати.

— Мені прикро, що...

— Та закрийся! — відрізав він. — Ні, хлопче, вибач. Я поки що не вірю в якісь добрі наміри. В цьому місці ні в кого їх немає, окрім мене. І пробач, я... я не мав би на тебе так кричати. Розумієш, коли живеш поруч із тим підаром, коли мало хто приходить на перший поверх лише для того, щоб отримати якісь припаси — то втрачаєш віру в людство.

Мовчали пару хвилин, і я знову почав їсти ті гриби.

— Я перепрошую... я навіть не знаю, як вас звати.

Старий захитав головою:

— Дуб. Ми відмовились від наших імен. Тіні можуть їх почути.

— Дуб, — стримуючи легкий смішок, відповів я. 

Старий вирячився на мене, дивився, як на ідіота, що втік із психлікарні. Я одразу вибачився та продовжив їсти гриби.

— Усі позивні дає Снайпер новоприбулим. Я свій сам вибрав... І не питай навіть, як.

Глянувши на старого, можна було побачити, що він справді нагадував дуб: шкіра висушена, коричнева від засмаги, та й статура в діда була міцна. Ну, справді — вилитий дуб.

— У тебе самого який позивний, хлопче? Чи ти ще неназваний?

Я завагався на хвильку. Усе забув, але, покопавшись у голові, згадав те недоречне, тупе слово:

— Гомі.

— Ясно... Ну, приємно, Гомі. 

Він простяг руку, щоби потиснути. Я простяг у відповідь, і ми потиснули долоні.

Доїдаючи сушені гриби, які виявилися дуже смачними, я звернув увагу на той апарат — чудотворний апарат, яким учора Дуб вигнав якусь рідину, що нею мене і поїв.

— Вибачте, а що це за машина?

Дуб, відчувши певну гордість, засміявся. Та потім просто, без зайвої пихи, відповів…

— То, хлопче, я називаю «самогонний апарат». Він допомагає гнати той бальзам, який ти вчора пив. Збудував його пару місяців тому.

Враз його лице змінилося на похмуре:

— Про нього знаємо лише ми обоє. Тому, коли вийдеш із цієї кімнати — нікому ані слова про нього. А то мені доведеться тебе прибрати.

Старий дивився на мене важким поглядом секунди дві, а потім розсміявся.

Я підтримав його сміх нервовою посмішкою.

— Звичайно...

— Жартую, хлопче. Але справді — говори про нього поменше, а по можливості взагалі нікому. Не хочу, аби дехто зайвий цікавився ним. Якщо хочеш, то приходь завтра — поговоримо про нього.

Я відповів, що прийду.

Закінчивши з грибами та ще раз подякувавши Дубові (що викликало у нього ледь помітну усмішку), ми вирушили.