lll

Наступні дні минали жваво.

Перед спробою скористатися туалетом мене повідомили, щоб за жодних обставин я не дивився вниз. Механічно мені не вдалося цього уникнути, і на дні унітаза я побачив просто темну безодню. Під час процесу «самі-знаєте-якого» я не чув, щоб «відходи» кудись приземлилися.

Тільки Бог знає, куди воно веде.

Справу свою я таки зробив, однак більше про це не розпитував. На відміну від так званої “інквізиції”. 

Після зустрічі зі Снайпером пройшло два тижні, якщо не більше. За цей час я багато чого встиг побачити та дізнатися. До прикладу, наша сусідка в синій кофтині. Її звуть Бурчихою. Живе з дочкою, яка божеволіє від Мака. Чоловік помер. На питання, де ж тут проводять похорони, Кант нічого не відповів. На питання про двері — також.

На кожному поверсі є особливі двері, позначені певним символом: цифрою, закресленою в колі, та  іншими візерунками: паличками, колами... та іншими написами. На дев'ятому, певно, теж є, та туди мене взагалі не пускають: кажуть, «прокляте місце».

Мені ніхто нічого не пояснює. Питання залишилися відкритими, і слово саме визріло у голові.

«Інквізиція».

Кілька днів я жив із пекучим бажанням дізнатися про це хоча б щось. Розпитувати Канта було марною затією. Він виявився тим типом, що вдало ухиляється від правди прозорою брехнею. Але не думаю, що він це робив заради вигоди. Здавалось, він просто хвилюється, що не є характерним для більшості.

Тому-то я й пішов до Мака.

Того дня Кант відправився допомогти одній родині на восьмому поверсі, і я залишився наодинці з Маком, що смалив на кухні самокрутку, струшуючи попіл на підлогу.

Він не зважав на мене - навіть не помітив, як я увійшов, - аж поки я не запитав прямо:

— Що таке «інквізиція»?

Тоді він підвів на мене зацікавлений погляд — подібний можна зустріти у наркомана, якого ломить, а йому пропонують подвійну дозу. Мак широко посміхнувся, оголивши кілька гнилих зубів. По тілу пробігли дрижаки.

— Справді хочеш знати? Не кожен це витримує.

— Не тягни кота за яйця. Розповіси, чи ні?

Мак похвально заохкав.

— Що ж, - він вставив самокрутку у зуби, - це так звані поминки.

— Поминки? 

— Ага. - промямлив він, випускаючи дим прямісінько мені в харю. — Коли мешканець помирає при певних обставинах, на двері квартири, в якій він жив, наносять спеціальний символ. Тіло так і залишається у квартирі. Це як оберіг.

— Оберіг? Від кого? І що це за такі “певні обставини”?

Мак завмер. Посміявся. Крізь дим, кашляючи, промовив:

— Дізнаєшся, якщо комусь не повезе.

Я хотів був щось заперечити, та раптом вхідні двері заскрипіли, і на порозі з’явився Кант, тому я замовк.

Він мав втомлений вигляд. Руки замурзані в чомусь чорному, светр також. Волосся мокре, піт струменів по обличчю. Я відчув той їдкий зараз. Під пахвою він тримав банку, яку поставив на стіл, не відриваючи погляду від Мака.

Банка. З чорними грибами.

Уночі мені не спалося. Поки хлопці другу годину бачили сни, я лежав обличчям до стелі та бачив темряву. “Інквізиція” та слова Мака чомусь не виходили з голови. Він сказав, що комусь не повезе… Якщо, не повезе. Але з ким це станеться? З будь-ким. Це неможливо передбачити, та все мусить від чогось залежати. Не знаю, як там за тими вікнами, але тут має існувати якийсь закон удачі. Комусь заведено, щоб щастило, а комусь — навпаки.

І от блядське питання: до кого належимо Ми?

Мак? Кант? Я…

Шепіт 

Знову шепіт

Його не чують хлопці —я це добре втокмачив собі за ці дні. Тепер страх кудись зник, залишилася цікавість.

Брехня. Страх залишився, просто проявлявся інакше: у застиглому на дверях погляді, у рухах, у стукотінні серця.

Я навшпиньках вийшов у коридор, прислухаючись до кожного скрипу. Тиша каменюкою впала на груди. Скрип вхідної ручки нагадав церковний дзвін. Прислухався: тиша. Кант міцно спав, Мака не було. Як тільки можна тихіше, я відчинив двері та прослизнув на майданчик. 

Темрява була такою густою, що я ледве бачив власні пальці. Пройшовши навпомацки зо два метри, я зрозумів, що варто було взяти свічку. Та повертатися було пізно. І надто шумно. Тому, орієнтуючись на пам'ять та шепіт, зі швидкістю черепахи я рушив уперед. Здавалося, минула вічність, поки я намацав перила.

Напевно, якби не шепіт, то вже би давно забився. Чим нижче я спускався, тим сильнішим він ставав. 

Тим сильніше манив мене.

Коли я якось дістався першого поверху, звук ледве не гудів. 

Оминувши перила, я хотів був рухатись далі, проте ноги чомусь заклякли. Переді мною щось стояло. Щось… гігантське. Живе. Саме від звідти і лунав шепіт… такий ласкавий, такий… переконливий.

Шепіт переростав у тепло, що лилося по тілу. Стало так добре, я… простягнув руку. Щоб це не було, я мусив доторкнутися. 

Я… мусив…

Хтось відштовхнув мене так сильно, що плече запекло. Розвернувшись, у світлі ручної лампадки постало висушене зморшкувате обличчя.

Дідуган, від якого невимовно тхнуло. Він не кліпав. Лице кам'яне, та по голосу було чути, що жах так і переповнював його.

— Не чіпай стіну, - промовив він. — Він дурить тебе.

Я запитально витріщився на нього.

Він?

Старий висвітив стіну. Тепер то я зміг її побачити краще. Вона була збита з дощок, скріплених цвяхами. Вона простягалася від підлоги і до самої стелі. Здавалося… вона виросла прямо з бетону. Деякі дошки прилягали одна до одної паскудно. З тих щілин доносився шепіт. За ними стояла тьма.

Я заглянув туди… на жаль.

Щось там вовтузилось, нагадуючи кубло змій чи ще чогось гіршого.

Шепіт перейшов на рев.

Заревів так голосно, що я думав, кабзда моїм вухам. Від страху я впав, а дідуганові було по цимбалам. Він стояв як дерево, витріщившись на стіну. Лице повне злості.

По той бік щось почало шкребтись, а за мить — гамселити бо дошках. Вони тряслися, проте не ламалися, навіть найменшої тріщини не було, попри те, що дошки мали старіший вигляд.