ll

Блондин представився Кантом, а другий - Маком. Сумніваюсь, що імена справжні. Та й чи важливо це? Важливо лиш те, що та людина може і на що готова. Хлопці не знали, скільки вже тут. Вони звикли та перестали слідкувати за часом. Сказали, що завтра допоможуть краще звикнути та познайомлять з іншими. Ми ще трохи посиділи, а потім, коли Мак глянув на годинник, пішли спати. Мені постелили у тій самій кімнаті, де я й прокинувся, на підлозі. Усі спали там. 

Під час сну я не міг позбутися відчуття, що за мною хтось спостерігав. І я чув шепіт, приглушений, як шум води. Це міг би бути хтось із хлопців, та я не ризикнув розплющити очі. По загривку пробігли сироти, шепіт продовжував звідкись доноситись. З’явились дрижаки, що ніяк не вщухали.

Та згодом шепіт зник, а я врешті заснув.

Сонячні промені розбудили мене. Вікно було забарикадоване дошками. Хлопців у кімнаті не було, я їх знайшов на кухні. Кант сидів за столом та читав погризену газету, у той час, як Мак рився у тумбочках. Я розповів їм про шепіт та запитав, чи вони чули щось подібне. Кант підняв на мене погляд. Він не кліпав. Тільки но він роззявив рота, як його перебив Мак:

— Ні, нічого. Це нормально.

Кант перевів на Мака спантеличений погляд.

— Кант? - запитав я.

— Та… ми теж колись його чули. Все добре.

І далі продовжив читати газету.

Я стояв в одвірку з гнітючим відчуттям, що мене дурять. Проте змусив себе його відкинути. 

За столом Кант сказав, що мені потрібно записатись у так званого Снайпера - чоловіка, що живе на п’ятому поверсі. Він веде облік мешканців. Не поснідавши, через кілька хвилин ми вирушили. 

Наша квартира знаходилась у самому кінці лівого коридору, якщо рахувати від сходів. На майданчику груба середніх літ жіночка у більшій за неї синій кофтині вибивала килимок. Пилюка та пліснява розліталась навсібіч. Вона кинула на нас гидкий погляд, після чого заходилась вибивати той запліснявілий шмат килима зі ще більшою силою. Коли ми проходили повз неї, я відчував, як пилюка осідає на мою одежу та очі. 

Кант розповів, що ми мешкаємо на другому поверсі. Підіймаючись сходами, ми зустріли двох дядьків, що коло заколочених віконниць смалили папіроси. За звичкою, я привітався, а у відповідь побачив невдоволені обличчя - сухі, як дрова. Поки ми підіймались, такою поведінкою характеризувались усі мешканці, що зустрічались нам на шляху. Окрім дітей. Діти виявляли скоріше цікавість, яку завзято придушували батьки та відводили їх у сторону, коли ми проходили повз. Кант пояснив, що до новачків завжди так відносяться, і наголосив, що б я не переживав.

— Спілкуйся з людьми більше, показуй, що ти не налаштований вороже, і все буде добре, - сказав він та привітався з якоюсь пані.

Пані… Я помітив, що чим вище ми підіймалися, то більше людей ми зустрічали.

Врешті, ми дійшли до потрібного поверху, постукали у потрібні двері. Їх відкрив високий худорлявий юнак. Окинувши нас поглядом, особливо мене, він кивнув та крикнув у коридор:

— Бать, поповнення!

Він впустив нас, і ми зайшли. Якщо порівнювати цю квартиру з нашою, то ця була палацом. Стіни майже чисті, підлога без тріщин та пилу, в деяких закутках навіть горіло світло. Я побачив лише коридор, який налічував тонну коробок, та саму кімнату Снайпера, в якій їх ще було ще більше, поруч з документами та бухгалтерським приладдям. Чоловік, якого і кликали Снайпером, сидів за столом та заповнював якийсь документ. Піднявши на нас погляд я зрозумів, чому його прозвали Снайпером. 

Чоловік мав неймовірно величезні окуляри, що геть не пасували до його гострокутного обличчя. Попри те, що він весь час сидів, я зрозумів, що зріст у нього невеликий. Помахом голови він скомандував сідати нам за стільці, які люб’язно нам поставив його син. 

Відкинувши документ, він дістав порожній бланк та хриплим голосом, ніби він виринав з болота, почав зі мною бесіду:

— Як тебе зватимуть?

— Я… непам’я…

— Кличка яка? - випалив Снайпер.

Я безнадійно звів плечима. Роздратовано він глянув на Канта, випалюючи того поглядом.

— Нехай буде “Гомі”.

Снайпер ще дивився на нього як на телепня якусь мить, потім на мене, а потім врешті записав у розділі “Кличка” - “ГОМІ”.

— Коли прокинувся?

— Учора.

Записав.

Так він мене прогнав ще по кількох питаннях, і в кінці запитав у Канта:

— Інквізицію на кого записувати, на тебе чи…

— На мене, давайте.

Записав. Запитав, чи ще щось треба, і на негативну відповідь скомандував синові випровадити нас за двері. Проходячи повз зал, я почув, як там хтось стогне. Син квапливо вивів нас та захлопнув двері. Люди, що стояли у під’їзді - а їх там було близько п’яти - десяти, - мовчки спостерігали за нами, поки ми не спустились з поверху.

— ”Гомі”? Що воно взагалі означає?

— Не знаю. Це перше, що мені спало на думку.

— Очманіти… - я приклав долоню до обличчя. Кант усміхнувся.

— Та не переймайся ти так до тої клички! Всім байдуже на них, особливо - Снайперу.

— Щодо нього, він до всіх такий гнилий? - запитав я Канта, коли ми спускались сходами.

— Тут усі такі, тому не бери в голову. Коли він нас приймав, то з нього ледве пара з вух не йшла! - засміявся.

— І що таке ця… “інквізиція”?

Кантовий сміх стишився і, подумавши, він відповів:

— Та, звичайна дрібничка. Поки що вона тобі не потрібна.

Дрібничка. Еге ж…

Коли ми спустились на наш поверх, тої жінки вже не було. Натомість ми помітили, як з наших дверей вийшла усміхнена дівчина у довгій спідниці та приспущеній кофтині. Проходячи повз нас я помітив, як вона поправляла лямку ліфчика. Кант безсило видихнув. Увійшовши, Кант окрикнув Мака. Він був на кухні у самих лише трусах та збирався відкрити чорнущу банку з грибами, якої в нас раніше не було.