I

«Жодна людина протягом тривалого часу не може мати одне обличчя перед собою, а інше перед натовпом, не розгубившись зрештою щодо того, яке з них є істиною».

Натанієль Готорн

Ми ніколи не бачили сонячного світла, але ледве відчували його крізь заколочені вікна.

Сміх Тіней заважав нам продовжувати. Ми лякались. Ми покинули Сонце з його променями.

Рік тому нас було шістдесят, місяць тому — вже дванадцять, а зараз нас четверо. Все ще важко бути, коли кожен куток полює на тебе. Ми вирішили відмовитись від власних імен.

Отож… Хочу вірити, що Тіні не вміють читати.

Мак. Кант. І я.

Я боюся згадувати тут своє фальшиве ім’я.

Ох… четвертий… на жаль, я забув його кличку. Напевне, ніхто й не пам’ятає її. Знаєте, пам’ять тут вигорає з кожним новим днем.

Страх теж.

Я не пам'ятаю, як тут опинився. Пам'ятаю лише, що прокинувся на підлозі від холоду в кістках. Тіло пробирали судоми, у голові гуділи бджоли. Скрізь була темінь, густа, як смола, до якої очі так і не призвичаїлися. На щастя по кутках знаходились запалені свічки. Орієнтуючись на них, я підвівся, стискаючи зуби від болю. 

Узяв свічку та заходився оглядати кімнату. На вигляд колись то була вітальна зала. Який вона мала вигляд до мого перебування, лише Шепітник знає, та як зараз пам'ятаю: стіни вкриті пожовклим мохом, з меблів лише старий подертий диван, а на підлозі засохлі плями.

Місце покинуте невідомо ким і невідомо коли.

Хвилин десять я простояв у кімнаті, роздумуючи, що робити далі. Віск потихеньку скрапував на долоні. Думки літали з однієї на іншу, та діяти змусив звук, що долинув десь із темряви. Далекої темряви. Ніби чиясь хода, ніби хтось щось пересуває.

Думка, що ще хтось може бути зі мною у кімнаті, очевидно, замість заспокоєння викликала паніку, що проявилась у ще більших судомах та треморі. Пальці злипались від воску. Однак, якби хтось хотів щось зі мною зробити, він би вже зробив, правда ж? 

За місяці життя тут я зрозумів, що це не так. 

Він буде чекати стільки, скільки йому потрібно, аби подивитися, як ви потихеньку сходите з глузду, гризете один одному горло, допоки не залишиться один, от тоді Він і накинеться. Така ось порода.

Я вирішив піти на звук, та й врешті не міг я довго там стояти. Зрозумівши, що у кімнаті не було жодного предмета, схожого на зброю, я навшпиньках вийшов у коридор. Очі ніяк не звикали до темряви. Окрім свічки та того малого простору, що вона освічувала, я нічого більше не бачив. Тому орієнтувався виключно на звук, що інтенсивніше лунав із темряви. Згодом я побачив кволе світло, що виходило зі стіни. 

Як виявилось, із одвірка.

Я зупинився. Не наважувався дихати, не те що зайти. Та почувши зітхання, таке тихе… Щось переконало мене зазирнути туди. І я заглянув. Перед очима кухня, усіяна свічками. Щоправда, освітленою була лише одна частина кухні. Так само - і стіл, на якому хтось сидів. 

У темряві я побачив два силуети. Біля одного стояла свічка, через що його обличчя та невеликий шмат статури було видно краще. Натомість другий сидів геть у темряві. 

Готовий заприсягтися, що вони витріщилися на мене, обидва бліді, як папір.

Той зі свічкою був блондином, і одягнений був у щось на кшталт білого светра. Другий, що ж, через темряву здавалось, що окрім обличчя він нічого й не мав. Мимоволі зринула думка, що там і тіла немає — лише голова, що ширяла. Та все ж таки деякий жилет з коміром проглянулась, під нею була темна футболка, а на голові - шапка.

— Теж нічого не пам’ятаєш? - сказав блондин.

Я трохи сіпнувся, але схвально кивнув. У ту ж мить інший з темряви протягнув у мій бік миску з невідомою субстанцією. Здається, то були гриби.

— Голодний? - запитав він.

Так ми й познайомились.