Девʼятихвоста і мисливець.

Ця історія почалася, коли Мілка вийшла за кордони території свого племені девʼятихвостих перевертнів. Вона була молода, гарна, та мала добрі перспективи у розвитку сили, адже у свої сімнадцять років вже була на вищому ступені третього рівня. Одним словом - мало хто з молодого покоління у племені був їй рівнею, а у віці до вісімнадцяти так узагалі, жодного конкурента. 
Своє племʼя Мілка покинула заради одної цілі - печінки закоханого. Справа у тому, що правила розвитку девʼятихвостих перевертнів чітко казали, що для отримання четвертого рівня сили потрібно зʼїсти печінку закоханої у тебе людини, до того ж, людина має бути на той момент ще живою. Зараз достеменно невідомо, звідки узялося те правило, що можна назвати скоріш прокляттям, але за останні кількасот років жоден девʼятихвостий, що не зжер печінку закоханого, так і не зміг подолати барʼєр переходу на четвертий рівень. 
Варто зазначити, що печінка не мала належати представнику саме людської раси, різні там ельфи, гноми, звіролюди теж годилися, аби лише були у тебе закохані. Мілка хотіла стати сильною, адже вона вдосталь надивилася за свої сімнадцять років на жалюгідне існування девʼятихвостих, котрі вирішили назавжди лишитися на третьому рівні. Собі вона такої долі не хотіла. 
Іноді, коли до племені приходили погостювати сильні девʼятихвості, Мілка із захопленням слухала їх розповіді про великий світ навколо, про пригоди та вільне життя. Це саме те, чого вона хотіла, чого прагнуло її молоде серце. Дівчина взагалі любила гарні історії, слухаючи їх вона мов сама ставала їх головним героєм. Лише тоді вона, хоч подумки, виривалася з маленького поселення, де досить жорстко керували старійшини племені. 
Усе життя вона лише вчилася як приховувати свою присутність, зваблювати та вводити в оману інших істот. Це було нудно, важко та монотонно. Усі пояснення старійшин, що то є важливо для виживання у світі, де панували люди, вона пропускала повз свої високі пухнасті вуха, вкриті білою шерстю. Хоча, звісно, це не означало, що Мілка не засвоювала усі ці знання, навпаки. Вона стала одною з найкращих. З її силою та вміннями, будучи у людській формі, лише Бог Війни зміг би упізнати у ній перевертня, чи побачити узагалі, коли Мілка прийме свою справжню форму лисиці з трьома, відповідно до рівня сили, хвостами. І дівчина небезпідставно пишалася собою. 
Тож, вона впевнено крокувала дорогою з району, що мав назву Глухий Кут у королівстві Ранго до іншого князівства, що знаходилось на ще більших задвірках, аніж Глухий Кут. Правила забороняли полювати поруч з поселенням племені, навіть приказка існувала - «Не жуй де живеш, і не живи де жуєш!», то ж порушувати таке важливе правило вона не хотіла. Старійшини б мигом про те дізнались, і що було б далі… Мілка заплющила очі і тряхула головою. Не слід навіть думати про таке. 
Ззаду стало чутно гуркіт коліс по дорозі, тож дівчина озирнулася і побачила диліжанс, котрий швидко до неї наближався. У будь-якому випадку, погано їхати краще, аніж гарно йти на своїх двох, тож вона скинула з плеча чималий речовий мішок і підняла руку, аби той зупинився. 
Немолодий вже візниця у великому капелюсі, з обличчям закритим носовою хусткою по самі очі, побачив на узбіччі молоду тендітну дівчину та пригальмував молодого лівзі, який і тягнув важкий чорний диліжанс. Хоча, якщо дотримуватись правил перевезення компанії, то було заборонено. 
    ⁃    Куди тобі? - запитав він у Мілки, після того як пил здійнятий лапами лівзі трішки осів і можна було опустити носову хустку на підборіддя. 
    ⁃    Пане, ви ж до князівства Ламо їдете? Не кидайте мене тут одну, я буду вам дуже вдячна! - на долоні дівчини зʼявилася срібна монета. 
Візниця сковтнув слину, змішану з пилом. Один срібний то його заробіток за десять днів у дорозі. Непогані гроші, та й місця у диліжансі були. А правила… Та хто їх не порушує? 
    ⁃    Молода дівчина і одна, посеред дороги… - він все ж вирішив виявити хоч трохи перестороги. 
    ⁃    Розумієте, я жила з тіткою, але вона померла, то я вимушена повернутися до свого батька, він авантюрист у Ламо, у нього навіть срібний ранг! У мене є його оберіг, ось! Будь ласка, дядечку, підвезіть. 
Мілка витягнула зеленого камʼяного жетона, букви на котрому вже майже стерлись і читалися погано, особливо з такої відстані. Насправді, того жетона до їх племені приніс хтось із старших девʼятихвостих, і, ймовірно, він і справді належав авантюристу срібного рангу. Але вже мертвому авантюристу. Зі схожими табличками ходили геть усі девʼятихвості, адже легально отримати ідентифікатор особи їм було занадто важко. Тому і користувалися посвідченнями давно померлих людей. 
    ⁃    Гаразд, сідай. - сказав він, коли монета перекочувала у його долоню. 
    ⁃    Дякую! 
Мілка вклонилася і підхопивши речовий мішок швидко заскочила до диліжансу, два рази гримнувши дверима, що не хотіли зачинятися. Усередині було досить темно, тож з секунду її очі звикали до освітлення. Також пахло пилом, потом та іншими запахами давно немитих людських тіл. 
Ось воно! Ось про що багато разів вона читала і чула у племені. На додачу до того, що люди у більшості своїй потворно виглядали, у порівнянні з представниками племені девʼятихвостих, від них смерділо! Ось тобі і нові враження від подорожі, подумала Мілка зморщивши свого тонкого носа. 
Вільних місць було лише два. Одне на передньому дивані, де сиділа жінка з немовлям, і одне на дивані навпроти дверей, поруч із товстуном середніх років. Дівчина вирішила сісти поруч із товстуном, адже немовлята часто верещать і приносять сюрпризи у вигляді дитячої неочікуваності. Які смерділи. А їй було достатньо вже існуючих запахів всередині диліжансу. 
У цей момент лівзі зашипів від удару батогом і різко смикнув уперед. Розгублена Мілка ледь не впала, але змогла сісти на своє місце, вхопивши товстуна за плече. Той усміхнувся, адже його рідко торкалися дівчата, ще й такі гарні. 
    ⁃    Ой, вибачте пане, я ненавмисно! - широко посміхнулася вона йому. 
    ⁃    Та пусте! Мене Варс звуть, а вас як?
    ⁃    Я Мілка. - дівчина вмостилася зручніше і засунула свій речовий мішок під диван. 
    ⁃    Далеко їдеш? 
    ⁃    До батька у Ламо. - Мілка вирішила дотримуватися своєї легенди, адже її могли чути, коли вона розмовляла з візницею. 
    ⁃    О, і я теж! Будемо сусідами до кінця подорожі! Я, доречі, головний фуражер північного загону армії Ламо. Знаєш, непогана посада, але стільки нервів… 
Товстун не замовкав, і вона слухала його в пів вуха, зрідка киваючи та посміхаючись. Робила то через силу, адже від смороду всередині в неї швидко почався головний біль. Довершувало це свято життя хитавиця. Для Мірти, що завжди або ходила на своїх двох, або бігала на чотирьох, такий подарунок став справжньою несподіванкою. Тхне, голова болить, та ще й нудота… Справжнісіньке комбо і без цих настирних теревенів. 
Та як би там не було, за кілька годин у дорозі її тіло перемогло нудоту і призвичаїлося до розхитування диліжансу, а ніс вже не так гостро реагував на неприємні запахи. Лише товстун не замовкав. Якоїсь миті Мілка навіть подумала, що було б непогано роздерти йому горлянку гострим кігтем, від вуха до вуха аж щоб… Вона уявила, як би він захрипів, стікаючи кровʼю, як перелякано дивився б на неї… Насправді, Мілка ще жодного разу не вбивала розумних істот. Лише звірів та монстрів на полюванні. І їй стало цікаво, як воно, що за відчуття у неї будуть тої миті? Вони будуть… приємні? Мілка заплющила очі пригадуючи, як смакує кров здобичі, свіжа, гаряча, що аж пирскає у рота з розірваної шиї. Вона облизнула губи. 
Ні, не можна, не зараз. Це зруйнує усі її плани. Треба перетерпіти усе це, щоб стати сильнішою! Сила, ось що їй потрібно. Адже перейшовши на четвертий рівень, вона вже не матиме перепон для подальшого розвитку. І матиме стільки крові у своїй пащі, скільки того забажає! Деякі девʼятихвості стверджували, що навіть подолавши барʼєр, мʼясо людей не втрачає своєї користі та допомагає швидше досягати нових рівнів, хоча насправді то було не так. І Мілка знала то. Вони полювали далі на розумних лише через свою примху. Цікаво, чи вона така ж? Дівчина поглянула на Варса. Чорт забирай, вона відірвала б йому голову, навіть аби з того не було жодної користі! Як можна теревенити стільки годин без зупинки? Мілка любила гарні історії, а не маячню! 
Надворі настала ніч, Мілка була занадто втомлена довгою дорогою і її почало хилити в сон. Кілька разів вона намагалася перебороти це, та врешті-решт її очі заплющились. Сон, потрібно сказати, у неї був чутливим, як у кожного перевертня. Але оте погойдування диліжансу і шипіння лівзі… Мілка не одразу відчула, як її руку потягнув до себе Варс. Вона прокинулася лише відчувши у своїй долоні щось мʼяке та волохате. Варс вже мовчав і гучно, з хрипом, дихав, засовуючи долоню дівчини усе далі між своїх стегон, під бридке товсте пузо. Що за чортівня?! Мілка вирвала руку і вдарила товстуна ліктем по ребрах, відчувши, як зламала їх. Варс хекнув і зігнувся, наскільки йому то дозволив його живіт. 
    ⁃    Ти що, паскуда, робиш? - прошипіла Мілка йому на вухо. 
Вона витягнула свого зеленого жетона і помахала ним під носом товстуна. 
    ⁃    Бачив оце? Це оберіг від батька, він срібний авантюрист! Як гадаєш, коли він тут буде, якщо цей оберіг зламати? Знаєш, що батько з тобою зробить? Розказати? Він вирве твої яйця, і змусить їх повільно жерти, запиваючи сумішшю сечі та крові! І жувати ти будеш дуже повільно, адже зубів у тебе на той час не буде! А потім він встромить тобі свого ножа в пузо, і почне патрати мов рибу! А я буду стояти поруч, і казати йому, щоб робив то якомога повільніше! То що, ламаємо оберіг? 
    ⁃    Ні, ні… Вибач, я помилився… Я все зрозумів! - просипів Варс. 
    ⁃    То компенсуй свою помилку, потороч! 
З кожної ситуації, навіть самої неприємної, потрібно мати максимальний зиск. Так вчили її старійшини, і Мілка добре памʼятала ці уроки. Не чекаючи на відповідь товстуна, вона швидко перевірила його кишені, і не знайшовши там нічого цінного, зірвала товстого гаманця з його паску. А непогана здобич. Гаманець був набитий сріблом. Сотня, не менше. 
    ⁃    Це гроші загону! - спробував протестувати Варс, але моментально отримав кулаком у щелепу. 
    ⁃    Коли мій батько вирізатиме тобі шлунка наживо, ти вже забудеш за гроші, зрозумів? А тепер геть від мене, покидьок! 
Варс зрозумів. Він дуже добре зрозумів, наскільки помилився з цією тендітною дівчиною. Він, як і кожен аморальний вилупок, цінував своє нікчемне життя набагато дужче за якесь там срібло, тож мовчки сповз на підлогу і на четвереньках пішов до дивану, де сиділа жінка з немовлям. Він пітнів, тремтів зо страху та болю у зламаних ребрах, і дякував усім богам, що дівчина не зламала той клятий оберіг. Авантюрист срібного рангу… Такі могли творити будь що у князівстві, ніхто і слова не скаже. Навіть якщо срібний ранг буде повільно його смажити на центральній площі у столиці… Чому донька авантюриста срібного рангу їде у диліжансі… Через свій страх він навіть не подумав про це. Він просто заліз на диван поруч з немовлям і тремтів зо страху. 
Мілка ж навпаки, була задоволена своєю маленькою перемогою, і витерши долоню об диван  вільно на ньому розкинулася і знову задрімала. Наразі, проблему з грішми, котрих мала обмаль, вона вирішила. 
Далі поїздка проходила мирно. Увесь наступний тиждень вони швидко рухалися уперед, зупиняючись по кілька разів на день поруч з придорожніми ресторанами. За цей час Мілка повністю звикла до людського оточення. Їй більше не заважав неприємний запах людських тіл та потворні риси облич. У деякому сенсі було навіть цікаво їх вивчати, та находити відмінності того потворства. 
І ще… Їй сподобалась їжа людей. Старші іноді розказували про різноманіття смаків у людській кухні, але тепер Мілка знала, що то усе одно, що сліпому розказувати за кольори. Слухати за ці чудові смаки було зовсім не те, що їх куштувати. І Мілка їла. Їла багато та з насолодою. На кожній із зупинок вона замовляла по кілька різноманітних страв, не рахуючи гроші, що відібрала у Варса. Їй подобались прянощі, що робили звичайне мʼясо неймовірно ароматним. Їй подобався перець, що злегка кусав її язика, а далі зігрівав горло та стравохід. Їй подобались солодощі, від яких хотілося заплющити очі і гучно сміятися. Та навіть зі звичайною випічкою Мілка хотіла спати у обіймах, аби лише той запах нікуди не зникав. Як? Як такі вонючі істоти можуть створювати їжу з такими неймовірними запахами та смаками? Це не вкладалося у її голові і одночасно змушувало її подивитися на людей по іншому. Не як на здобич.  Вона навіть відчувала щось схоже на несправедливість через те, що не могла насолоджуватись цим усе своє минуле життя. 
Коли диліжанс зупинився у столиці Ламо, Мілка вийшла чи не остання і смачно потягнулася. Їй треба було вирішити, зупинитися для полювання тут, чи вибрати більш тихе містечко. Для діла, звичайно, варто було обрати другий варіант, але у столиці стільки спокус… Дівчина накинула свого речового мішка на плечі і попрямувала до виходу зі станції. Попереду швидко перебирав ногами Варс, притискаючи лікоть до зламаних ребер. Вид його спини змусив Мілку зібратися і мислити раціонально. Ні, неможна. Якщо її обман буде розкрито, та жирна паскуда захоче помститися. Так що краще буде забратися зі столиці негайно. 
Не гаючи часу Мілка знайшла дорогу до інших, ніж вони заїхали, воріт, і рушила геть з міста. Їй дуже сподобалась архітектура та багатоповерховість столиці, вона хотіла б тут залишитися, але не могла. 
    ⁃    Клятий Варс! - вилаялась вона, вийшовши на східний тракт. 
Судячи з написів на вказівних знаках вздовж дороги, наступним, і останнім містом перед Білим лісом, був Капан, і йти до нього майже пʼятдесят кілометрів. Мілка вирішила, що буде там ще до ночі, і хутко пішла узбіччям. 
Коли вона, зголоднівши, гризла шматки висушеного до стану цегли мʼяса, що узяла з собою у дорогу ще в племені, з її очей котилися сльози від образи. Усе через того товстуна! Прямо зараз вона могла сидіти у столичному ресторані і куштувати нові блюда, яких не подавали у тих придорожніх харчевнях! Життя знову несправедливе до неї, думала Мілка. Та вона обов’язково це виправить! Варто стати сильною, і перед нею відкриються тисячі доріг - зручне житло, як у заможніх людей, смачна їжа… Можна навіть кожного дня вибирати різне меню, а вечеряти найулюбленішими стравами! То буде її особистий рай, до якого вона нікого не допустить. Вона витерла ці противні сльози і з новою силою встромила зуби у шматок заскорузглого мʼяса. Не час для відчаю, вона ще навіть нічого не почала! Мілка знову прискорила ходу. 
Ходити на довгі дистанції у людській формі було важко та незручно. Як люди постійно ходять на двох ногах? Думала дівчина під вечір, коли на обрії вже майоріли високі жовті стіни Капану. У неї боліли стегна та натерті чобітками пʼяти, а розтріпане вітром довге біле волосся постійно лізло у очі. Мілка на мить зупинилася і нагнулася, аби хоч ненадовго перенести вагу речового мішка з натертих лямками плечей на спину. 
    ⁃    Чорт забирай, у мене ж третій рівень сили, як так?! 
Простогнала дівчина сама до себе. Рівень рівнем, але своєю повною силою вона могла користуватися лише у справжній своїй формі девʼятихвостої лисиці. Хоча і людська форма була зовсім не слабою, але користувалася МІлка нею так собі. Чобітки були заважкими, та ще й з підборами, а на речовому мішку вона не підлаштувала лямки, від чого він хлябав та натирав плечі. Мілка жалісливо подивилася на поле, поруч з дорогою, та снопи соломи на ньому. Може, тут заночувати? У животі одразу забурчало, і вона перевела погляд на міські стіни. Чорта з два! Ще якусь годину цього кошмару, і вона буде їсти соковитий стейк у тому клятому місті! І спати буде не просто неба десь у полі, а на зручному ліжку у готелі. Мілка занадто себе любила і цінувала, щоб через якийсь там біль позбавляти себе комфорту. Вона глибоко видихнула, зціпила зуби і випрямила спину. І знову пішла уперед. Іноді, від болю, у неї сіпалось око, але вона не зупинялась, вперто рахуючи кроки від нуля до сотні, а потім знову починаючи з нуля. 
Мілка не знала, скільки разів їй довелося починати той свій відлік, коли врешті-решт дісталася міської брами. Вона, важко дихаючи, дала охоронцю мідну табличку, і опершись обома руками на стіл, за яким він сидів, запитала:
    ⁃    Пане офіцере, який готель у цьому місті годує найкраще, і де його знайти? Пффф! - дмухнула вона на пасмо волосся, що затулило їй око. 
    ⁃    Я не офіцер, але дякую. Готель Перлина, навпроти ратуші. Надовго до нас у місто? - він повернув їй жетона. 
    ⁃    Доки не закохаюсь! - засміялась вона йому у відповідь - Так що доведеться затриматись тут! 
Гучно сміючись, вона пройшла воротами і попрямувала у бік ратуші. Охоронець на брамі не збрехав, Перлина і справді був найкращим готелем-рестораном у місті. Та він і багато столичних закладів цього формату легко за пасок заткнув би. Швейцар на вході здивовано подивився на втомлену гостю, що кволо рухала ногами, але ввічливо відчинив перед нею двері, запрошуючи всередину. 
Не зважаючи на свою втому та смачні запахи із залу ресторану, першим ділом вона пішла до вбиральні, щоб хоч трішки змити з себе дорожній пил. 
    ⁃    Пʼять мідних за добу. - сказала дівчина за стійкою адміністратора і спритно сховала десять срібних, що дала їй Мілка. - Двадцять діб, делюкс. Третій поверх і одразу направо. 
Мілка узяла ключ і пішла до зали ресторану. Там було людно, та це її анітрохи не турбувало. Вона кинула речовий мішок на один стілець поруч зі столом на чотири персони, і сіла на інший, нарешті простягнувши втомлені ноги. Вона відчувала, що там, у чобітках, немало крові, але відчуття голоду перемогло бажання подивитися на стан своїх ніг прямо зараз. 
    ⁃    Шановна, це столик на чотирьох, чи не буде вам зручно пересісти? - звернувся до неї ввічливо молодий офіціант. 
    ⁃    Не турбуйся, малий, я замовлю стільки, що навіть цього столу буде замало. Дай но мені меню. 
Мілка і справді замовила з десяток мʼясних блюд, і за своєю довгою вечерею уважно слухала розмови різноманітних компаній, котрі вечеряли у одному з нею залі. Це не давало жодної цінної інформації, але дозволило їй у загальних рисах зрозуміти, чим та як живе це місто. Слух у дівчини був гострий, як і у будь-якого перевертня.  
Вже глибокої ночі, коли ресторан зачинявся, вона розрахувалась та пішла до свого номера. Очікування не надурили її у двох речах - делюкс був відмінним двокімнатним номером з великою ванною кімнатою по-перше, а по-друге у чобітках і справді було багато крові. Мілка знов відчула, що ось-ось заплаче. На цей раз не від болю, а від того, що як би їй не хотілося впасти у мʼяке ліжко, ось так полишити своє взуття вона не може. Та й ноги теж - прокинутись на скривавлених простирадлах то таке собі… Довелося довго мити спочатку чоботи, а потім і саму себе. Вже нічого не відчуваючи, Мілка впала у ліжко і заснула ще до того, як її голова торкнулася подушки. 
Прокинулась вона майже під обід, але вставати не поспішала, довго міркуючи, що робити далі. Найперше, їй потрібно ознайомитись з містом. А вже потім знайти жертву, яка у неї закохається. Поспішати тут не слід, адже варто знайти таку людину, що не буде огидною їй самій, інакше одне її необережне слово, чи вираз обличчя, можуть зіпсувати багатоденну працю і змусити починати усе спочатку, але вже з іншим кандидатом. Діяти треба тут напевно. 
Вставши з ліжка, Мілка довго приймала ванну, після чого відкрила свого речового мішка і почала витягувати з нього речі - кілька суконь, косметичний кофр та декілька пар туфель на підборах. Витративши ще близько години на легкий макіяж, зачіску та підбір сукні, вона спустилася униз пообідати. 
І якщо вчора на втомлену дівчину у мисливському костюмі майже ніхто не звертав увагу, то сьогодні там, де вона зʼявлялася, умить змовкали усі розмови, а чоловічі, та й деякі жіночі погляди, нахабно її роздягали. Ні, вона не була вдягнена вульгарно, і не поводилась розкуто, але її природна краса, підкреслена легким макіяжем, зачіскою та милою сукнею, робили Мілку неймовірно звабливою. 
    ⁃    Красуня, - підскочив до неї зненацька чоловік років тридцяти - я саме зайшов пообідати, чи не погодитесь розділити його зі мною? 
Мілка принюхалась. Запах квіткового шампуню, міцного одеколону та двох жінок. Один сильний, другий ледь відчутний. Дружина і коханка. 
    ⁃    Йди до дружини обідати, коли коханка не годує, йолоп. Мені такі як ти не цікаві. 
Сказала вона то гучно, щоб почули усі навколо. Чоловік знітився і швидко зник. Мілка навмисно так зробила - жоден одружений, чи той, що бігає за багатьма жінками не здатен її покохати по справжньому, а тому не мало сенсу з такими спілкуватися. Їхня печінка не зробить її сильнішою. А після її слів подібні чоловіки не наважаться до неї наблизитися, будуть лише здалеку роздивлятися. 
Можна сміливо стверджувати, що саме з цього моменту і розпочалося її полювання. За кілька тижнів Мілка відвідала усі крамниці, гільдії, публічні місця та місця відпочинку у місті, але усе дарма. Вона нікого так і не вибрала. Кандидати, що підходили за критеріями були, і багато, але… їй жоден не сподобався! Та що з цим містом не так? Питала Мілка себе усе частіше. Думки ж, що не так то, можливо, з нею, а не з містом, їй до голови не приходили. 
Гроші, які вона відібрала у Варса, швидко танули на дорогий готель, обіди, та оновлення гардеробу у недешевих крамницях. І настав той день, коли у гаманці лишилося усього кілька срібних монет.  Загалом, то не було проблемою, адже поруч знаходився Білий ліс, де мешкало багато монстрів з першого по третій рівень. Для девʼятихвостої взагалі не проблема - такі слабкі монстри не відчують її, навіть якщо вона впритул стоятиме. 
Тож, одного дня під вечір, Мілка знов вдягалася у свій мисливський костюм і швидко покинула місто, прямуючи у бік лісу. Сонце вже зникало за обрієм, коли дівчина зайшла під перші дерева. Озирнувшись, Мілка повністю роздяглася, сховала свій одяг під гілками, та змахнувши руками обернулась на велику білу лисицю з трьома хвостами. 
Для неї усе змінилося - світ сприймався зовсім інакше у цій формі. Зараз на краю лісу стояв найнебезпечніший та найпідступніший хижак у цьому районі. Лисиця потяглася так, що хрускіт кісток та мʼязів було чутно за кілька метрів. Мілка любила цю свою форму. У ній вона відчувала себе вільною. Від усього вільною. Вона вхопила зубами порожній речовий мішок і стрибнула уперед, безшумно, мов привид. Якби зараз тут був сильний Бог Війни, він би міг спостерігати прекрасну картину, як великий лис, мов примара, стрибає на сотні метрів верхівками дерев. 
Полювання йшло швидко та вдало, Мілка одним точним ударом майже прозорих кігтів відрубала монстрам голови та витягувала ядра з розірваних грудей. Тож, вже під ранок, вона повернулась до місця, де був захований одяг, з повним мішком ядер. На кількасот срібних монет, якщо вона вірно памʼятала ціни. Вона вже хотіла обертатися у форму людини, коли відчула ауру людини. Воїн. Другий клас, середній ступінь. Мілка сіла, обійнявши себе хвостами, і почала спостерігати. 
Тим воїном виявився молодий, років двадцяти пʼяти, лучник, що саме зайшов у ліс та крокував повз у кількох десятках метрів від дівчини. А він нічого так, навіть вродливий, відмітила вона собі. Мілка принюхалась. Запах досить різкий, але, на диво, приємний. Який цікавий хлопець… 
Заховавши мішок із ядрами поруч з одягом, Мілка тихцем пішла слідом за ним. 
Наступні кілька годин вона зацікавлено спостерігала за досить вправним полюванням хлопця на монстрів першого рівня. А у нього гарний лук, відмітила вона про себе, занадто гарний для рівня його сили, що робило полювання лише важчим для хлопця. І чим довше вона за ним спостерігала, тим дужче він їй подобався. Його чіткі рухи, його зосередження, коли він цілив здобич, та легка посмішка після влучного пострілу… їй усе це подобалось у ньому. 
Лисиця облизнулась гарячим червоним язиком і пішла до своїх речей. Тепер, знаючи його запах, їй не буде важко знайти його у місті. Нарешті! Перший щабель плану виконано. Тепер розпочнеться найвідповідальніше - закохати цього мисливця у себе! І скоро, дуже скоро, вона отримає четвертий рівень! 
Фантазії захопили її та кружили голову. Перекинувшись на людину, дівчина провела долонями по свому голому тілу, від грудей, униз, по бокам та животові, аж туди, до внутрішнього боку стегон. І вигнулась від задоволення. Швидше б. Швидше б роздерти йому правий бік, та витягнути зубами з його кричущого від болю тіла гарячу мʼяку печінку… Мілка облизала пошерхлі від бажання губи і вдяглася. 
Крокуючи до міста з мішком ядер на спині, вона продовжила мріяти, аж доки не зупинилася на порозі гільдії ремісників, де мала збути свою здобич. Охоплена своїми мріями, вона не до ладу відповідала на запитання менеджера, та погоджувалася з цінами, навіть не розуміючи їх. Врешті-решт вона забрала великий гаманець з трьома сотнями срібних монет і пішла до Перлини. 
Дорогою, їй раптом подумалось, а чи не привидівся їй той мисливець? Хіба бувають настільки захоплюючі люди? Може, то плід її уяви? Мілка трусила головою, проганяючи такі думки і пришвидшила ходу. Ні, запахи, вони не брешуть. А Мілка добре запамʼятала його запах… Навіть попри це, її серце не заспокоїлося, і вже біля дверей готелю дівчина розвернулася і щодуху помчала до міських воріт, котрі вели у бік Білого лісу. 
Він має там пройти. Вона дочекається його… лише щоб впевнитись, що він і справді існує, що він не її вигадка… Вона різко зупинилася, побачивши ворота перед собою, і присіла за столик на терасі ресторанчика поруч. Звідси мені буде гарно видно, подумала Мілка. Звідси я точно його не проґавлю. 
Години повільно спливали одна за одною, дівчина була вимушена замовляти якісь страви і їсти їх, не відчуваючи смаку. Його не було. Серце Мілки стискалося, мов від образи, а у думках царював повний хаос. Як же ж так… Невже і справді він існував лише в її уяві? 
Все різко змінилося, коли вона побачила знайомий силует, що зʼявився у проміжку воріт, на фоні червоного сонця, котре вже торкнулася горизонту. Мілка різко пересіла на інший стілець, спиною до воріт. Серце скажено калатало у грудях. Це він! Він не вигадка! Вона не розуміла, що з нею, чому їй настільки неспокійно, лячно і… приємно? 
Мілка дуже хотіла обернутися, щоб ще раз побачити його обличчя і посмішку, але боялася. Боялася, що він це помітить. Тому сиділа нерухомо і лише слухала його кроки, що вирізняла серед десятків інших. Хлопець пройшов повз ресторан, де вона сиділа, і Мілка крадькома глянула на його спину. Аж у животі потеплішало з того погляду. Щоб насолодитися цим, вона вже сміливо підняла очі і дивилася, аж доки хлопець не зник за рогом вулиці. 
Зачекавши ще трохи, вона встала і повільно пішла за ним, мов хижак, за  запахом його тіла. Мілка і сама не знала, чому то робить, та пересилити себе не могла. Але завдяки цьому вона тепер знала будинок, де мешкав хлопець, та усі навколишні місця, де його запах сильно відчувався, наче він проводив там немало часу. 
До готелю Мілка повернулася вже затемно, довго лежала у гарячій ванній, а потім до опівночі крутилася з боку на бік у ліжку. Її мозок лихоманливо вигадував способи для знайомства з мисливцем, а потім відмітив їх один за одним як банальні, дурні, ідіотські, соромні, тощо. Вигадування цих способів непомітно переросло у мрії про теплу печінку, під які Мілка і заснула. 
А ранком прокинулася з твердим наміром закохати хлопця у себе сьогодні ж. Вона витратила чимало часу, на те, щоб створити собі цільний образ. Кілька разів змінювала макіяж, доки не дійшла висновку, що швидше за все мисливця привабить натуральність, і зробила його ледь помітним. Тонка блакитна сукня до колін, вишита маленькими жовтими квітами, вузька у верху, аби підкреслити тонкий стан та великі груди і широка унизу, аби дати простір його фантазії… Легенькі сандалі та маленький жовтий капелюх довершили її образ. 
Востаннє глянувши на себе у дзеркало, Мілка вийшла і зачинила за собою двері. Усе, тепер лише вперед, до своєї мрії! Дівчина рішуче стисла кулачки і попрямувала у район, де мешкав мисливець, котрий ось-ось мав перетворитись на здобич. Дорогою Мілка відчувала на собі  багато зацікавлених поглядів, та чула навіть свист у спину, але не звертала на то уваги, адже мала свою ціль. 
Вона відчула його запах у невеликому ресторані поруч з будинком, де він мешкав. Мілка глибоко вдихнула, і рішуче відчинила скляні двері, наче стрибнула у прірву. Мисливець сидів з кількома чоловіками, ведучи жартівливі розмови. Дівчина ж пройшла повз, та сіла за столик поруч з ними, спиною до мисливця. Серце її шалено калатало, коли він мимохідь затримав на ній свій погляд. Так поруч… Вона наче відчувала тепло від його широкої спини. Це ж уперше вона так близько з ним! 
За деякий час, трішки заспокоїлась та почала слухати їх розмову. Боги… Його голос, низький та чистий, він наче обіймав дівчину. Мисливець саме розповідав друзям, як минуло учорашнє полювання. Мілка аж заслухалась. І, хоча бачила те полювання на власні очі,  їй здавалося наче вона зараз слухає одну з тих неймовірних історій, що старші розказували їй у дитинстві. 
    ⁃    Барко, у нас келихи порожні! - звернувся до мисливця один з його друзів. 
Так його звати Барко… Приємне імʼя, гарно звучить. 
    ⁃    Гаразд, зараз оновимо. 
Це її шанс! Вона підхопилася з стільця одночасно із ним, і стала так, що Барко не мав жодного шансу, аби не зіткнутися з нею. Це було неймовірно приємно і, мабуть, принизливо, гепнутись на підлогу йому під ноги. 
    ⁃    Ой, дівчино, вибачте, я трохи незграбний напідпитку!
Барко нахилився до неї, простягнувши руку, аби допомогти встати. Цього моменту їх очі зустрілися зблизька. Мілка ледь не потонула у їх синяві. Барко ж побачив блакить, котру ось-ось мали затьмарити сльози. 
    ⁃    Мені дійсно жаль, що я ненароком штовхнув вас! - ще раз повторив він, дивлячись як тремтять від болю і образи її повні губи. 
Мілка узялась за його руку та почала навмисно незграбно підійматися, від чого її сукня затріщала і розійшлася по шву. З гучним зойком вона відпустила руку мисливця, сіла на підлогу і охопила себе руками, наче їй занадто з того соромно. Барко почервонів, та накинув на неї свою мисливську куртку. 
    ⁃    Пані, здається, я винен вам сукню…
    ⁃    Ще б пак! - крізь сльози вигукнула вона. 
Він проковтнув наживку. Мілка святкувала перемогу, адже бачила, що стала йому цікавою, до того ж він відчував провину за цю ситуацію. Далі вже було справою техніки. 
З того моменту відносини розвивались дуже швидко. Після того, як він відвів її у своїй широкій куртці до крамниці за новою сукнею, було кілька зустрічей за вечерею та гарячими обіймами, і вже за тиждень Мілка затягла його у ліжко. 
    ⁃    Міл, - так ласкаво він її називав - може почнемо жити разом? - запропонував Барко пізно вночі, коли вони вже відпочивали. 
    ⁃    Ти цього хочеш? 
    ⁃    Так. Хочу купити нам будиночок, лише для нас двох… Поки що можу лише арендувати, та я маю гарний план щоб швидко його викупити…
    ⁃    Я можу допомогти, ти не повинен робити то сам. 
    ⁃    Ні, дай мені то зробити для нас, я того хочу. 
    ⁃    Гаразд, я згодна. 
Мілка обняла його за шию та міцно притислась. 
Наступного дня він і справді привів її у гарний трикімнатний будинок у передмісті. Дівчина була щаслива того моменту. Через своє захоплення хлопцем, вона навіть свою ціль почала якщо не забувати, то принаймні не згадувати за неї. Того часу вони і справді були щасливою парою.
 Барко був прекрасним оповідачем. Кожного вечора і кожної ночі Мілка лежала у його обіймах, слухаючи безліч неймовірних історій. І, чи не вперше у житті, їй не хотілося бути у них головним героєм. Їй хотілося, щоб цей голос ніколи не замовкав і завжди тримав у обіймах. 
    ⁃    Я хочу спробувати полювати на монстрів другого рівня. - одного разу він сказав їй. 
    ⁃    Ні, любий! То надто небезпечно! 
    ⁃    Послухай, Міл, я знаю, що моя сила не надто велика, та я маю добру зброю, що надасть мені перевагу. 
    ⁃    Барко, я не можу дозволити тобі це, чи заборонити. Я підтримаю тебе у будь-чому, але прошу, будь обережний! 
    ⁃    Гаразд, люба, обовʼязково! 
Мілка і справді турбувалася за нього. Не тому, що так потрібну їй печінку могли зжерти інші монстри, ні… Він по справжньому став їй важливим. Їй подобалось із ним, дуже подобалось. І тому, коли наступного дня Барко вийшов на полювання, дівчина скинула одяг то вислизнула услід за ним з дому у формі лисиці. Якщо справи будуть йти кепсько, вона точно зможе його захистити. 
Тихо, мов тінь, Мілка йшла за мисливцем, готова будь-якої миті допомоги йому. Барко досить вправно вполював кілька монстрів першого рівня, до того, як ступити у ту зону Білого лісу, де вже можна було зустріти другий рівень. Дівчина бачила, що з того моменту мисливець став більш настороженим та нервовим. 
Мілка раптом відчула, як до них швидко наближається потвора. Другий рівень. Вона глянула на Барко. Він вже теж помітив небезпеку і підняв лук, натягнувши тятиву. Мʼязи на його руках та спині випнулись і злегка тремтіли через надмірне навантаження, адже ця зброя була призначена для більш сильних воїнів. Та дихав він спокійно, і чекав моменту, коли монстр потрапить у зону ураження. 
Мов чорна блискавка з хащів вилетів ґато - монстр другого рівня, схожий на велетенського кота з шістьма лапами, чотири з яких були задніми і надавали йому неймовірного прискорення у момент атаки. Дуже небезпечний монстр для свого рівня. Аби лише дівчина знала, що то буде ґато, вона б трималась ближче до хлопця, а тепер вона нічого не встигала вдіяти. Зовсім нічого. Вона бачила, як стріла зірвалася з тятиви і прошила потвору чи не наскрізь, але відстань між мисливцем та монстром була занадто малою на момент пострілу. Безпомічна Мілка могла лише спостерігати, як величезна лапа вже мертвого ґато з гострими кігтями летить у груди Барко. 
Чорт забирай, так не мало бути! Вона бачила, як мисливець неймовірно вигнув поперек, намагаючись уникнути удару, що був здатен розірвати броню навіть третього класу. І вони обидва впали. Мілка повільно наближалась до мисливця, котрий лежав у обіймах потвори. Вона ще сподівалась і… боялася одночасно. Вона не могла повірити у те, що щойно бачила. 
    ⁃    Хааааа, оце так пощастило! - почула вона голос Барко. - Міл прибила б мене, аби я тут подох! Ха-ха-ха-ха! 
Мілка побачила, як Барко розглядає мов лезом розрізану мисливську куртку  і сорочку на грудях, але на шкірі навіть подряпини не було. Дійсно пощастило. Вона видихнула та тихенько відійшла у сторону і, дочекавшись коли мисливець вирішив йти з лісу, випередила його і перша повернулася додому. 
Мілка не могла викинути з голови свої почуття, коли вона подумала, що Барко загинув. Чому їй так боліло тої миті? Він і справді став для неї настільки важливим? 
Барко повернувся додому набагато пізніше, аніж вона очікувала. 
    ⁃    Привіт, любий! Як полювання? Вдало? - засипала вона його питаннями з порогу. 
    ⁃    Усе гаразд, Міл! Був один небезпечний момент, але я впорався. До того ж, я дещо придумав. Я знаю, як мені зробити полювання на монстрів другого рівня більш безпечним! 
Він помахав перед її обличчям пляшкою з синьою рідиною всередині. 
    ⁃    Ось, купив у гільдії алхіміків. 
    ⁃    Що це, любий? 
    ⁃    Отрута проти монстрів другого рівня! Треба лише змазати наконечники стріл, і я зможу бити монстрів з набагато більшої відстані, що буде для мене безпечніше. 
    ⁃    Оу, гадаєш, спрацює? 
    ⁃    Так, алхіміки запевнили мене, що це саме те, що мені потрібно. 
    ⁃    Гаразд, коли ти так вважаєш…
Того вечора вони вдвох обробили три десятки стріл мисливця. Мілка принюхалась до рідини - дійсно, отрута, але слабенька. Дівчина була не певна, що це якось допоможе Барко, тому вирішила завтра також супроводжувати його на полюванні. 
Отже, наступного ранку Мілка знову вислизнула з дому у формі лисиці, та пішла за мисливцем до лісу. Той не поспішав, довго вистежував монстра першого рівня, аби перевірити як працює отруєна стріла. І, здається, був задоволений результатом. Дівчина бачила посмішку на його обличчі, коли монстр, поранений у задню кінцівку, сконав за кілька секунд. Це трішки її збентежило, адже за такого результату вплив отрути на монстра другого рівня мав бути набагато слабшим, потрібні будуть години, щоб то подіяло. 
Та поділитися своїми тривогами з мисливцем вона не могла. Головне, щоб він не став занадто самовпевненим і не ризикував дарма. Барко тим часом усе глибше заходив далі і невдовзі вже був на території монстрів другого рівня. Ті, в свою чергу, відчувши присутність людини на своїй території, теж почали звертати на нього свою увагу. Одразу троє з них  почали повільний рух у його бік. 
Знову ґато, відмітила про себе Мілка. Зазвичай, вони полюють поодинці, лише іноді парами, але щоб одразу три? Він точно не впорається із ними, потрібно допомогти! Блискавкою то промайнуло у її думках. Вона щодуху помчала до ґато, котрий був найближчий до неї і одним ударом знесла йому голову. Саме тої миті два інших атакували Барко. 
Час для Мілки наче уповільнився. Вона визначила, у котрого з монстрів цілить мисливець і атакувала іншого. Але тої миті, коли дівчина проводила свою атаку, стріла мисливця вразила її ціль, пробивши тому черепа наскрізь. Як він так швидко? Лисиця озирнулася, і побачила іншого монстра вже мертвим, так само, із стрілою у черепі. Як Барко зміг миттєво пустити дві стріли?! 
Щось трішки запекло їй десь угорі живота, і лисиця побачила на собі невелику подряпину, з якої витекло кілька крапель крові. То пусте, подумала вона. Навіть якщо стріла отруєна, та слабка отрута для неї не становить загрози. Вона знову подивилась на мисливця, що радісно вирізав ядра з туш монстрів. 
Радість на обличчі Барко змінилася на тривогу, коли він знайшов тушу третьої потвори, ту, якій лисиця знесла голову. Ні, він не покинув її, а теж витягнув ядро, але потім швидко пішов до виходу з лісу. 
Обернувшись вдома у людську форму, Мілка побачила тонку подряпину під грудьми, що вже взялася скоринкою. Роздивлятися було ніколи, адже ось-ось мав повернутися Барко, тому вона швидко вдягалася і вийшла йому назустріч. 
    ⁃    Міл! У мене вийшло! Це дійсно працює, Міл! 
Хлопець був щасливий, і Мілка теж відчула себе радісною поруч із ним. 
А вночі їй стало зле. Вона тихо встала з ліжка, щоб не розбудити Барко, та пішла до ванної кімнати. 
    ⁃    Неможливо! - прошепотіла вона, роздивляючись себе оголеною у дзеркалі. 
Увесь її живіт і ребра набули синьо-зеленого кольору та стали мʼякими, мов кисіль. Що воно таке? То через ту отруту? Але як? Мілка була впевнена, що та отрута, якою вони обробляли стріляли не могла… Або ж дівчина помилилася. Мілка була у розпачі, вона боялася… Вона не хотіла помирати, але саме це на неї чекало, у цьому не було сумнівів. Як же ж так, чому саме вона, чому саме зараз? 
Страх вхопив її за горлянку сталевими лещатами, змусивши серце калатати у грудях, мов навіжене. Вона сіла на холодну камʼяну підлогу, обіймаючи свої коліна. Боляче, їй було дуже боляче і страшно. Якийсь час вона узагалі не могла ні про що думати, окрім своєї смерті. Вона вже стискала Мілку своїми холодними пальцями. 
Дівчина відчайдушно хотіла жити, і вона знала лише один спосіб - прорватися прямо зараз на четвертий рівень. Але для цього… По щокам потекли сльози. Їй добре з ним, але що з того, коли її не буде? Вона любить слухати його історії? Та хіба почує вона їх померши? Виживши, та ставши сильною, вона знайде собі сотні тих, хто буде їй ті історії розповідати. Вона… любить його? Але чи можна когось любити, коли тебе нема на цьому світі? 
Мілка довго сиділа, аби наважитись. Аби прийняти то рішення для себе. Її стан погіршувався, і вона вже ледь стримувала себе, аби не кричати з того пекучого болю. Коли отрута розповсюдилась на легені, з куточків губ дівчини потекли краплі крові. Вона розвела руки, і за мить у ванній стояла велика біла лисиця з трьома хвостами. Він має їй пробачити, думала Мілка. 
У формі звіра їй стало трохи легше. Може, перечекати так? Вона прислухалася до себе. Ні, не допоможе… Без прориву на четвертий рівень вона усе одно помре, хоч і на кілька годин пізніше. Чорний лисячий ніс тихо штовхнув двері до спальні. 
Барко спав на спині, широко розкинувши руки. Такий безтурботний… Такий беззахисний… Повільно до нього наближаючись, Мілка кілька разів зупинялася, борючись сама з собою. Зʼївши його печінку, вона виживе, але втратить щось важливе. Вона не знала, що саме, але відчувала, та навіть була впевнена, що так буде. Можливо, вона втратить саму себе…
Довгі та гострі ікла лисиці вхопили Барко за правий бік. Мілка відчула, як кришаться її зуби, а пащу заливає кров. Її власна кров. 
    ⁃    Що, лисичко, печінки моєї захотіла? - почула вона насмішливий голос Барко. 
Як це… Невидимий клинок аури одним рухом відрубав її три хвости, вона це відчула, хотіла поглянути, та не могла поворухнутись. Шалений тиск аури скував її тіло. 
    ⁃    Дозволь представитися, я Барко, Бог Війни середнього ступеня. А ще, я полюю на таких як ти. Що, болить? - він розсміявся - Насправді, я вже втомився чекати, що ж ти там, у ванній, вирішиш. Ще б трохи, і я сам би дав тобі ліки…
Мілці і справді боліло. І від отрути, і від відрубаних хвостів, а найгірше боліло у душі. З того, що полювала не вона, а на неї, та з того, що врешті-решт вона зробила неправильний вибір. 
    ⁃    Ха-ха-ха, повірила? Нічого я б тобі не дав, здохла б ти намарно. 
Вилупок довбаний! Та він же знущається! Барко встав з ліжка і підняв її хвости. Лице його змінювалось, ставало старішим. 
    ⁃    Знала б ти, як набридло тримати шкіру молодою… Але, воно того варте. Ваші хвости аж надміру популярні серед столичних панянок. На комір, та й не тільки. Ти знала, що коли їх насичити маною, вони світяться легким райдужним сяйвом? 
Він поклав три хвоста на ліжко, так, щоб вона їх бачила. Мілка хотіла хочаб облаяти його найгіршою лайкою, та тиск аури ледь дихати їй дозволяв. 
    ⁃    Уночі, за іграми у ліжку, вони мають особливо пікантний вигляд. Краще, аніж на комірці. Що, хочеш запитати, чому цілий Бог Війни цим займається? Маєш рацію, лисичка. Не заради грошей. Просто… Ви, девʼятихвості, навіть незаймані  у ліжку таке витворяєте, на що не здатна жодна людська жінка. Повір, у мене величезний досвід у цьому. 
Виродок! Він клятий виродок! Мілка хотіла здохнути, аби не чути цього вилупка. Барко витягнув ножа і повільно відрізав її велике біле вухо. Після чого витягнув звідкись персня-сховища і дістав з нього велику сітку, де вже лежало кілька десятків таких самих білих вух. На кожне з них було дбайливо прикріплено ярлик з імʼям. Бог Війни витягнув стилус та чистий ярлик і красивим почерком написав «Мілка». 
    ⁃    Бачиш, ти не одна така. Ви взагалі дурне племʼя - завжди дієте однаково. Легка здобич. Гадаєш, я не знаю, де ви осіли? 
Барко зазирнув їй у вічі. І усміхнувся. 
    ⁃    Я не вирізав вас усіх лише тому, що то було б не цікаво, лисичка…
Дівчині вже не боліло від того. Він зламав її, зараз вона лише смерті бажала. Аби лише це скінчилося. 
«Це ж треба… так сходити за печінкою…» була її остання думка перед тим, як лезо аури відрубало їй голову.