Розділ 5

Срібне Місто залишилося позаду, огорнуте тихим сяйвом Бібліотеки. Перед Айріс та Аріель розверзлася паща Стародавніх Печер. Тут повітря було густим і пахло мокрою землею та старими таємницями.

— Фенріре, ти бачиш шлях? — прошепотіла Айріс, міцніше стискаючи Татову Книгу.

Вовк замість відповіді низько загарчав. Його фіолетова шерсть у цій темряві почала світитися сильніше, освітлюючи стіни, вкриті бірюзовими кристалами. Вони були точнісінько такого ж кольору, як стеля, яку зараз малює Елара вдома.

— Дивись, Айріс! — Аріель вказала на стіну. — Кристали... вони ніби співають.

І справді, від стін долинало тонке, ледь чутне дзижчання. Міла розпушила всі дев'ять хвостів, і золоті іскри з них полетіли до кристалів. Як тільки магія лисиці торкнулася каменю, печера освітилася тисячами вогників.

— Це не просто каміння, — здогадалася Айріс. — Це Застигла Пам'ять Срібного Міста. Кожен кристал зберігає чийсь спогад.

Раптом Мушка, яка до цього бігла спокійно, різко зупинилася і почала гавкати на темний тунель праворуч.

— Хто там? — Айріс підняла руку, і Білий Вогонь спалахнув на її долонях.

З темряви вилетіла тінь. Вона була швидкою і чорною, наче клапоть нічного неба. Це був один із тих птахів, про яких попереджав сон Аріель. Але це був не просто птах. Це був Крук Порожнечі, шпигун Ока з гори.

— Кар-р! Смертні! Ви не знайдете Дзеркала! — прорипіло створіння.

Але Мушка не злякалася. Наша маленька ланкаширська мисливиця зробила неймовірний стрибок. Вона не просто гавкала — навколо неї утворилося кільце чистого золотого світла. Вона вкусила тінь за край крила, і Крук розсипався на чорний попіл.

— Молодець, Мушко! — вигукнула Аріель, обіймаючи собаку. — Ти справжній кілер для тіней!

Вони пройшли далі і опинилися у величезному залі, де зі стелі звисали гігантські бурульки з бірюзового льоду. У центрі залу стояло воно — Дзеркало Істини. Його поверхня була не зі скла, а з чистої води, що не стікала вниз.

Айріс підійшла ближче. Вона зазирнула в дзеркало і побачила не своє відображення. Вона побачила Тіну.

Тіна стояла в центрі їхньої кімнати вдома, прямо під новою бірюзовою стелею. Вона тримала руки над Еларою, захищаючи її від каркання Крука, який намагався пробитися крізь вікно в реальному світі.

— Тіна показує нам, що ворог атакує з обох боків, — зрозуміла Айріс. — Око на горі хоче, щоб ми здалися і не домалювали небо. Бо коли небо буде готове, воно стане порталом, який вижене темряву назавжди.

Раптом Дзеркало завібрувало. На його поверхні з'явилося обличчя ворога. Це не був монстр. Це був чоловік у масці з чорного кришталю.

— Ви думаєте, що фарба врятує вас? — пролунав холодний голос. — Мої круки вже там. Кожне «кар» — це тріщина у вашому захисті.

— Наше небо міцніше за твої крики! — впевнено відповіла Айріс. — Бо його малює любов мами, сила Наді і мій Білий Вогонь!

Айріс вдарила рукою по поверхні Дзеркала. Вода розлетілася на мільйони крапель, і кожна крапля перетворилася на маленьку зірку. Вони злетіли вгору, пробили склепіння печери і полетіли прямо додому — туди, де Елара саме закінчувала другу половину стелі.

— Повертаємося! — скомандувала Айріс. — Ми знайшли те, що треба. Тепер ми знаємо, що Кім — це не просто ворона, а наш спосіб чути ворога!

Фенрір підхопив дівчаток на спину, і вони помчали назад, до бірюзового світла, яке вже чекало на них у вікнах рідного дому.