Пролог

Високо над вершинами, де повітря стає прозорим, як гірський кришталь, мешкають ті, кого ми називаємо Охоронцями. У них немає хвостів, щоб мірятися силою, і немає пазурів, щоб сіяти страх. У них є лише крила — величезні, зіткані з перламутрового сяйва та ранкового туману.

Тіна була саме такою. Вона не належала до світу людей, але її серце назавжди залишилося прив’язаним до одного маленького будиночка з бірюзовою стелею.

— Вони знову малюють небо всередині стін, — прошепотіла вона, розправляючи крила. З пір’я посипався сріблястий пил, що в нашому світі люди називають зоряним світлом.

Тіна знала: поки Елара тримає пензель, а Айріс береже Білий Вогонь у серці, темрява не переступить поріг. Вона бачила, як маленька Аріель грається з вітром, підкидаючи вгору невидимі пелюстки магії.

Але цього вечора вітер став холоднішим. Дев’ятихвості духи-фамільяри занепокоєно підняли голови. Фенрір, невидимий вовк, відчув чужий подих за вікном. Міла, іскриста лисиця, притиснула вуха.

Тіна зробила крок у порожнечу і почала спускатися. Її крила не створювали шуму, лише легкий шепіт, який Айріс обов'язково почує. Вона йшла не для того, щоб просто спостерігати. Вона йшла, бо велика таємниця Срібного Міста мала бути розкрита, а її сім'я — захищена від того, що ховається за межами бірюзового купола.

— Я тут, — видихнула вона у вікно, і фіранки в кімнаті здригнулися. — Я ніколи не йшла.