— Я забула, — заявила Лізель, гордо піднявши ніс у спробі приховати за роздратуванням легку нервозність.
— Чекайте… забули? — не повірила я, не зводячи з неї погляду. — Як можна забути, як виглядали шикарні прикраси, подаровані тодішнім нареченим під час заручин? Ще й такі, яких раніше у вас ніколи не було? — простягла я, запізно усвідомивши, що останньої фрази говорити однозначно не варто: так я нагадала Лізель Бладчейн про те, що її сім'я дуже зубожіла. Відповідно, не могла дозволити собі купувати своїй дочці коштовності.
А ще я остаточно розвіяла її сумніви в тому, що про фінансове становище її роду мені вже успішно і розгорнуто розбалакала інша прислуга. Що Лізель, звичайно, дуже й дуже не подобалося. Якщо не сказати — збіса дратувало.
— Легко і просто, — пирхнула вона, ще вище задерши носа. — Це було понад чотири роки тому. Не буду ж я пам'ятати такі речі вічно. Тим більше, що через деякий час після розриву заручин продала ці дрібнички, щоб передати гроші сім'ї, і вирішила більше про них не згадувати.
— Про прикраси чи про сім'ю? — Не стрималася я.
— І про те, і про інше. — Дівчина скрипнула зубами. — Тож вибачте, нічим не можу вам допомогти.
Не приховуючи свого бажання мене не бачити, економка пішла геть, швидко сховавшись за найближчим поворотом коридору. Я ж замислилася.
Цікаво, чи вона бреше про те, що забула, як виглядали прикраси?
Чи справді вже нічого про них не пам'ятає?
А якщо так, якщо справді не пам'ятає… То чому? Через те, що справді минуло багато часу, а вона намагалася не думати про цю історію? Або ж…
Щось «допомогло» їй забути?
У те, що це сталося просто так, важко вірилося. Справжні ювелірні шедеври, ще й від чоловіка, до якого, м'яко кажучи, нерівно дихаєш — однозначно не те, що забудеш, навіть якщо зрештою продаси, будучи з розбитим серцем після розриву заручин. Отже…
Невже лорд Ендор, почекавши, якимось чином підтер їй ці спогади? Акуратно, щоб не викликати підозр, і в Лізель склалося враження, ніби вона забула все цілком природним чином.
Але якщо так, то навіщо йому це треба було?
На жаль, розпитати інших сімох колишніх наречених не було можливим: одні з них були мертві, а інші фізично знаходилися надто далеко звідси, щоб у мене була можливість зв'язатися з ними.
Отже, доведеться крутитися, відштовхуючись від того, що мені зараз доступно. І для початку спробувати знайти ту стіну із символом.
— Алісіє, послухай, — гукнула я, коли покоївка принесла мені обідній чай. — Я хотіла спитати, можливо, ти мені щось підкажеш?
— Завжди до ваших послуг, моя пані. — Дівчина шанобливо схилила голову.
— Скажи, а тут випадково нема яблуневого саду? Чи просто місця, де росте багато яблунь?
— Так, є, — кивнула дівчина, подаючи мені мій чай. — Під замковою стіною із південного сходу. А чому ви запитуєте?
— Нічого такого. Просто чула деякі розмови, от і зацікавилася. Наче там красиво, — легко посміхнувшись, відповіла я і відпила з чашки.
На щастя, Алісія була не з тих покоївок, які почали б надто докладно розпитувати, не отримавши на своє запитання прямої відповіді одразу. Тож просто продовжувала мені служити. Коли я, замислившись, простягла їй горіхове печиво.
— Пригощайся, — підморгнула я. — Мені одній цього все одно буде багато.
— Дякую, моя пані, — зніяковіло посміхнулася дівчина, приймаючи ласощі з моїх рук. І, несміливо відкусивши шматочок, блаженно заплющила очі, смакуючи смачну випічку.
Закінчивши пити чай, я відпустила її і, почекавши трохи, покинула свої апартаменти. Відразу взявши курс на вихід із замку, щоб скоріше дістатися яблуневого саду біля південно-східної стіни.
На щастя, варта не стала надто уважно розпитувати мене на виході. Я лише запевнила, що хочу насолодитися місцевою мальовничою природою та не відійду далеко. Що було найчистішою правдою — сад був зовсім поруч з одним із виходів з території замку, через який я й пройшла.
Отже, тепер потрібно знайти те саме місце.
Зосереджено видихнувши, я підійшла до стіни і почала повільно йти вздовж неї. Так, щоб з боку для вартових, які наглядали за мною, це виглядало, ніби я насправді просто милуюся місцевими краєвидами. Але насправді я жадібно вивчала кожну цеглину кам'яної кладки, вишукуючи очима заповітний знак. При цьому, ховаючи руку в потайній кишені сукні, стискала пальцями брошку у вигляді сапфірового дракона, оточеного рубіновими трояндами. Адже якщо тоді ведіння явилося мені, коли я торкнулася цієї прикраси... Хто знає, раптом тепер воно допоможе знайти місце, на яке саме вказало?
Крок за кроком, я йшла вперед... і справді ніби чула якийсь нерозбірливий, але дуже відчутний внутрішній голос. Маленькі дзвіночки, прив'язані до тонких струн, які тихенько вібрували, вириваючи ледь чутний дзвін. З кожною хвилиною він наростав…
А потім я почула цвірінькання птахів. Дуже характерне цвірінькання, яке складно було не впізнати.
Отже, я насправді прийшла куди треба? І ця стіна саме та, що я шукала?
Тремтячи від передчуття, я почала ще пильніше вдивлятися в кожну цеглину.