Розділ 1. Портрет минулого

Я розуміла, що немає сенсу плакати і благати батька передумати, розірвати заручини з таким високим нареченим і дозволити мені залишитися вдома. На жаль, він був із тих типових аристократів, для яких третя дочка — не більше ніж розмінна монета. Вся цінність якої полягає в тому, наскільки сімейству буде вигідний наречений, якому її вдасться продати. І в моєму випадку просто неможливо було уявити більш вдалу партію, ніж Володар Західного краю. Якщо цей шлюб відбудеться, і батько в результаті порідниться з родом Ендорів, перед ним відкриються перспективи, яких він собі раніше навіть уявити не міг. Тому він нізащо не розірве мої заручини з цим чоловіком, навіть якщо йому прямо скажуть, що великі шанси побачити мене наступного разу не в вінчальній сукні, а в савані.

А отже, мені залишалося тільки бути так званою «справжньою леді»: лагідною, покірною. І слухняно робити все, що мені скажуть, зокрема виходити за того, за кого мені накаже виходити мій батько. Навіть не думаючи про те, щоб посміти заперечити. З розумінням виконуючи свій «обов’язок перед родом».

Адже якщо я спробую не послухатися, буде тільки гірше.

І хоч мене виховували належним чином все життя, хоч з дитинства готували саме до такої долі, зараз мені все одно було важко ось так взяти і прийняти її. Погодитися з цим мерзенним «ти повинна».

Тому вранці я щосили стискала кулаки і намагалася тримати себе в руках, востаннє прокидаючись у своєму ліжку. Востаннє одягаючись у своїй спальні. Востаннє виходячи з батьківського маєтку... і прямуючи до позолоченої карети з гербом у вигляді блакитного дракона, що ширяв серед зірок.

Не хочу. Ні, будь ласка, не треба!

Усіма силами я намагалася знову не зомліти, тому практично не чула тієї прощальної промови, яку урочисто зачитував батько. Тим часом слуги перестали вантажити в другу карету, не настільки пишну, всі мої валізи з речами, серед того мій посаг — досить скромний за мірками аристократії. Але оскільки наречений, Володар Західного краю, непристойно багатий, він був лише символічним жестом і багаторазово поступався тим подарункам на честь заручин, які дракон золотом відсипав батькові нареченої.

І ось цей момент: прощальні обійми матері — стримані та спокійні. Рукостискання нареченого та батька нареченої. А потім тихий, м'яка стук, з яким двері карети зачинилися за моєю спиною.

Визирнувши у вікно саме в той момент, коли карета рушила, я востаннє побачила батьківський маєток, де жила все життя, і тих, хто проводжаючи, дивилися на мене. Поки карета не звернула, і це не зникло з очей. Все, що мені залишалося після — жадібно розглядати міські вулиці, поки й ті не пропали, варто було кареті минути міську браму. Зовсім недовго з віконця було видно міські стіни і високі будівлі, що визирали з-за них, але вже за кілька хвилин навіть вони зникли з поля зору.

Тоді все, що мені залишалося, — подивитися нарешті на свого нареченого, що сидів навпроти…

Секунда. Усього секунда, протягом якої він дивився мені прямо в очі, ніби намагаючись вивчити мою душу до найдрібніших деталей.

І не витримавши довше цієї секунди, я відвела погляд, спрямувавши його на свої коліна. Мої руки в білих рукавичках все ще нервово стискали пурпурову шовкову сукню.

Ось тільки, попри побоювання, дракон так і не сказав жодного слова за всю дорогу. Аж до того моменту, як ми зупинилися на нічліг. Лише уважно вивчав мене байдужим поглядом. Так, ніби намагався роздивитись у мені незрозуміло що.

Тому зупинка на нічліг у невеликому містечку стала ковтком свіжого повітря: можливістю хоч недовго перебувати від цього чоловіка на відстані понад півтора метри.

— Прошу за мною, — холодно промовив дракон, подаючи мені руку на виході з карети. Чемно кивнувши, я прийняла її і, легко відштовхнувшись від сходинки, опинилася перед гарним маєтком з білими колонами. — Сьогодні ми будемо гостями мого знайомого, лорда Арнольда Брейка. В нього ж я зупинявся кілька днів тому на шляху до вас.

Кивнувши, я пройшла разом із нареченим до маєтку, у вітальні якого нас урочисто зустрів сам літній лорд Брейк, разом зі своєю родиною: дружиною трохи молодшою за нього, та трьома дітьми, двоє з яких були підлітками, і один — зовсім дитиною.

Після урочистої вечері мене провели в гостьову спальню, де я всю ніч відчайдушно намагалася заснути, але здебільшого просто крутилася в ліжку, не знаходячи собі місця від страху та хвилювання.

Залишивши на світанку дім лорда Брейка, ми ще кілька разів зупинялися на нічліг у різних дружніх драконові аристократів, які жили в містах на нашому шляху. Поки на восьмий день карета нарешті не зупинилася біля воріт величезного гірського замку з білого каменю, над яким, на найвищій вежі, майорів прапор з гербом у вигляді блакитного дракона з розкинутими в польоті крилами.

— Ласкаво просимо до Скайроку, — байдуже промовив Крістіан Ендор, допомагаючи мені вийти з карети.

Чи то від хвилювання, чи то від втоми через довгу дорогу, я на мить втратила рівновагу, ноги заплуталися в поділі спідниці, і я ледь не впала! Але дракон вчасно підхопив мене, спіймавши у свої обійми. Охнувши, я підняла погляд, подивилася йому в очі.

І побачила залите сльозами обличчя чоловіка з синіми очима, що гарячково палали, і лякали навіть у напівтемряві величезної зали з мармуровими колонами.

Чоловіка, який одним легким рухом пронизав моє серце кинджалом!