Повний текст

– Стріляйтє! Та стріляйтє ж, Ваша Імператорська Величносте! Адже втече паршивець.

То було останнє, що почув Мурчик, сплигнувши з дерева. А вже наступної миті пролунало два гучних постріли. Вони були такими гуркітливими, що у Мурчика напевно заклало б вуха. Можливо, саме так і було – вуха у котика дійсно заклало, принаймні на якусь мить. Але того нещасний котик просто не відчув. Потужна жменя шроту вдарила просто у бік, вирвала звідти жмут вовни, що розлетівся уривками пуху по подвір'ю, і відкинула кота у бік. Через отвір назовні вилетіли тельбухи, кров'ю залляло двір. Наступна жменя шроту влучила Мурчику у голову: знесла верхню частину черепа, зрізала ніжні вушка та зірвала скальп. Тіло нещасного кота, точніше те, що від нього залишилось, впало на землю і застигло. Налякані пострілами, у небо спурхнуло кілька горобців і відлетіли геть.

– Браво, Ваша Імператорська Величносте! Просто у десятку. – Почувся радісний вигук, але Мурчик того вже не чув.

Його жовті очі лежали в різних місцях двору і холодно спостерігали блакитне небо. Бо саме туди і відлетіла його багатостраждальна душа...

***

Кажуть, що усі істоти на Землі живуть лише один раз і лише котики мають дев’ять життів. Звідки те пішло і хто може те підтвердити – невідомо. Мурчик теж того не знав та ніколи, власне, над тим і не замислювався. Там, у тім житті, він почувався до біса щасливим. Ловив щурів та горобців, ніжився влітку на сонечку, коли нудився та прагнув бути чистеньким, вилизував собі вовну – навіть яйця лизькав, щоби блищали і справляли враження на кішок. Напевно, таке життя тривало б до безкінечності довго, якби не той страшний трагічний день. Був гуркіт, був біль і після того – прийшло ніщо. Та найдивовижнішим було те, що усе те Мурчик добре пам’ятав, особливо ж біль.

З тим болем, що пронизував і наповнював усе тіло, Мурчик летів крізь якусь довгу темну трубу. Він не усвідомлював, скільки саме часу відбувався політ, проте відчував, яким легким та невагомим було його тіло. Здавалось, що якась невидима сила всотує його углиб труби, у її бездонне нутро, безкраю серцевину. І було важко збагнути, чи він – Мурчик – падає донизу, чи летить угору. Був суцільний безкінечний політ у темряві, паріння у морі глевкого мороку, аж поки якоїсь миті десь вдалечині не спалахнула малесенька яскрава крапля. Вона розросталася і збільшувалася, і було очевидно, що то – промінь світла у темряві, і саме те світло і притягувало тіло Мурчика. Притягувало доти, доки котик не полишив труби і не опинився зовні.

Місце, куди потрапив Мурчик, було дивовижним. Тут не було сонця, проте усе навколо було осяяне яскравим сяйвом. Повітря було прозорим і теплим, і навіть здавалось, що тут ніколи не буває зими. Навколо був безкраїй зелений сад, посеред якого стояв ошатний палац. Поміж дерев росли трави та квіти, а їхній духмяний аромат наповнював усе повітря. До палацу із зелені саду тягнулася довга широка дорога.

Проте картина, що постала перед очима Мурчика, була моторошною. Ціла колона котів, кішок та кошенят простягнулася від саду до палацу. Чорні, білі, рябі, плямисті, ангорки, норвежки, сіами... Здавалось, тут зібралися коти з усієї ойкумени, що втекли від своїх господарів або ж були вигнані геть останніми. Вони шли нескінченим потоком, просто вливаючись безмежною хвилею у браму палацу. Та найстрашнішим було те, що чимало цих тварин мали ознаки насильницької смерти. У когось були відрізані вуха, у когось обтятий хвіст, лаби чи виколоті очі. Хтось, маючи перебитий хребет, волік за собою паралізовані задні лапки, у інших із заднього отвору витікала кров та бризкала з рота піна – вірна ознака навмисного отруєння. Напевно, якби Мурчик збоку поглянув на себе, то теж помітив би ознаки насильницької загибелі: у боку стирчала велика дірка, верхня частина черепа була відсутня, навіть очей не було, але Мурчик того не відав. Дехто з котів, що проходили повз, перелякано поглядали на Мурчика, дивуючись як той взагалі може існувати, проте мовчали. Мовчав і Мурчик. Але десь якось якимсь чуттям раптом збагнув, що має неодмінно пристати до цієї колони і рухатись разом з усіма…

***

Вони заходили до палацу і повільно піднімалися високими сходами вгору. То було ніби підйом на Говерлу – повільний та важкий, проте усіх ніби тягнуло туди магнітом. Нагорі знаходилась велика зала, вхід до якої було перекрито важкими дубовими дверима. Щоразу, коли двері розчинялись, звідти виходив кіт чи кішка, і замість них до зали заходив хтось інший із учасників ходи. Тут не було ані охорони, ані сторожів чи лакеїв, котрі регулювали б порядок відвідин залу – все відбувалось само по собі.

Наблизившись до дверей, Мурчик чекав не довго. Встиг лише пару раз обвести сумним поглядом оточуючий вир, усіх цих побитих, покраяних, скалічених котів. Усі мовчали, лише серед безкінечної юрби чувся один довгий, протяжний ніби безкінечний стогін. Ніби суцільний організм вичавлював із себе тяжкий біль, вихлюпував його навстяж, ніби розбризкував біль та страждання навколо. Вже невдовзі розчинилися двері, і щось ніби втягло Мурчика всередину зали.

Він зайшов і здивовано зупинився. Посеред зали, на узвишші стояв золотий трон на якому сиділа богиня Кату. То була величезна руда кішка з дивовижними блакитними очима. На її шиї виблискувала золота пектораль, вкрита химерним литтям – сценами із життя кішок: народження, зростання, розваги, кохання.

«А ще кажуть, що рудих кішок не існує» – подумав Мурчик, проте продовжити думку не встиг. Богиня ворухнулась і зблиснула майже бірюзовими очима.