Із присмаком кави

Якийсь час по тому…

Ранкове сонце почало прокрадатися в кімнату. Легкий вітерець із присмаком моря колихав тонку тканину, що закривала вікно.

Міра ліниво потягнулась.

Луна одразу скочила до неї.

Ще хвилину Міра чухала кішці шийку, а потім неквапливо підвелась. Раптом аромат кави заполонив кімнату.

Міра підійшла до столика.

На ньому стояло горнятко кави.

Під ним — маленький клаптик паперу з написом:

— Як ти любиш.

І той самий символ, який вона бачила вже неодноразово.

У цей момент двері ванної кімнати відчинились.

Їхні погляди зустрілись.

Міра легко посміхнулась і підійшла ближче.

Пізніше у її блозі з’явилась одна фраза.

Занадто коротка, щоб привернути увагу.

Але достатня, щоб відчути.

— Деякі історії залишаються в тіні, щоб вони могли дихати…

P.S.

Якщо ви дочитали до цього моменту — дякую.

За час. За емоції. За те, що пройшли цей шлях разом із Мірою.

Можливо, ця історія була про символи, долю, пам’ять і вибір.

А можливо — лише про те, що деякі речі неможливо знайти.

Їх можна лише згадати.

Я не знаю, які саме сторінки залишаться з вами після прочитання.

Можливо, запах жасмину. Можливо, нічна пустеля. Можливо, світанок над храмом. А можливо — чашка кави зранку.

Мені хочеться вірити, що кожен із нас рано чи пізно знаходить саме ту дорогу, яка завжди була для нього призначена.

Дякую, що дозволили цій історії стати частиною вашого часу.

Сподіваюся, після неї у вас залишиться щось хороше.

Хай навіть лише легкий присмак кави.

З любов’ю, Адель Вейс