Повернення

Запах ладану і жасмину — її улюблене поєднання. Солодкий аромат із присмаком гіркоти. Як саме життя.

Нубіра стояла перед стіною з величними символами, ніби нагадуванням про те, що кожен сам пише свій шлях.

Її голос промовляв щось мовою душі, зрозумілою лише їй.

Вона відчула чоловіків ще до того, як вони наблизились.

Руки Нубіри почали пульсувати, а символи на долонях ставали дедалі чіткішими.

— Ти не можеш так вчинити, — нервово промовив Себехтар. — Давай вирішимо все тут і зараз.

— Ти не розумієш своєї долі. Ра приготував для тебе інший шлях, — трохи схвильовано відповіла Нубіра.

Потім додала вже спокійніше:

— Доля вже існує. Іноді потрібно лише змінити шлях до неї.

— Що ти маєш на увазі? Що ти збираєшся зробити?

— Ти не бачиш очевидного. Ви обидва важливі. Така воля богів. І тому я не можу дозволити вам знищити один одного.

Нубіра повільно розвела руки.

Світло на її долонях стало яскравішим.

Вона поглянула на Іхтема.

У його очах жила лише тиха біль неминучого.

Світло ставало все сильнішим, аж поки не почало сліпити очі. Чоловіки несвідомо простягнули руки вперед, і на їхніх долонях почали проявлятись символи.

За мить усе стихло.

Блакитне світло ніби розчинилось у кулоні Нубіри.

Жінка повільно почала опускатись на підлогу.

Першим до неї кинувся Іхтем.

Він хотів щось сказати, але Нубіра зупинила його поглядом.

Вона подивилась йому в очі й легко посміхнулась.

— Доля нас чекатиме.

Із цими словами її тіло обм’якло.

Чоловіки хотіли підняти Нубіру, але раптом помітили:

на її грудях і лівій руці лежали дві бджоли, залишивши під шкірою свої жала.

— Сльози Ра… — тихо промовив Себехтар.

— Сам Бог оплакує її, — із болем відповів Іхтем.

Рука Міри майже торкнулась іноземця.

Вона згадала.

І раптом у той самий момент зупинилась і спокійно повернулась до священної стіни.

Ще секунду вона тримала погляд, а потім почала складати долоні так, як показував їй бедуїн.

— Доля нас повернула.

Усе навколо спалахнуло яскравим світлом, і руки Міри ніби поглинули його.

Навіть камінь кулона став абсолютно темним.

Вона відчула невагомість. Тепло пронизало її тіло, і вперше за довгий час усе стало на свої місця.

Ні болю.

Ні тривоги.

Лише спокій, який неможливо було описати.

Міра повільно поглянула навколо і зрозуміла:

обидва чоловіки лежали на підлозі без свідомості.

Вона опустилась біля Матіаса, поправила волосся, що впало йому на чоло, і тихо промовила:

— Тепер твій шлях чистий від спогадів, які тобі не належать.

Потім нахилилась до іноземця.

Хвилину вона просто дивилась на його обличчя, ніби намагаючись запам’ятати. Наче їхня зустріч могла більше ніколи не повторитись.

Міра знала:

вони більше не пам’ятатимуть.

Їхні шляхи тепер були вільними.

Вона підвелась і побігла по допомогу.