Серце храму

Піша дорога нічною пустелею — це момент, коли відчуття не просто посилюються.
Вони набувають нових сенсів.
Група йшла рядком.
Тиша пустелі ніби проникала у свідомість. Лише пісня вітру та шурхіт піщинок, що здіймалися в повітря, створювали дивне відчуття присутності чогось важливого й недосяжного.
Місячне світло м’яко проявляло рельєф дюн.
Усе навколо ніби створювало ідеальний момент, щоб поглянути глибше в себе.
Щоб відчути: у тобі існує щось давнє.
Щось, що завжди знало дорогу.
Але чекало правильного моменту.
Моменту, коли ти будеш готовий це прийняти.
Міра відчула це.
У якийсь момент її тіло стало майже невагомим.
Перед очима миготіли образи, ніби старі слайди.
Наче хтось уже колись показував їй це місце.
Вона знала.
— Ми майже на місці, — ледь чутно пробурмотіла Міра сама до себе.
Так і було.
На горизонті з’явився храм, залитий місячним сріблом.

Коли група нарешті дісталась головної точки своєї пригоди, перше, на що звернув увагу бедуїн, було невелике місце, заховане в кутку величного простору.
Настільки непомітне, що пересічна людина навряд чи звернула б на нього увагу.
Вузький, схожий на лабіринт прохід вів до затишного місця, яке нагадувало невелике кафе, пристосоване до умов піску, вітру й древнього каменю.
Чоловік порадив не зволікати й справді використати виділений час на відпочинок.
Він провів туристів усередину, і коли всі вмостилися на великих кольорових подушках, почав говорити.
— Пустеля непередбачувана. А споруди того часу — тим паче.
Гід покірно перекладав кожне його слово.
— Ми проводимо групи сюди вночі не заради більшого антуражу чи адреналіну, як ви могли подумати.
Бедуїн уважно оглянув присутніх.
І від цього погляду Міра раптом відчула, як по шкірі пробігли мурашки.
— Раніше туристи приходили сюди вдень. Але мало хто міг дістатися головної зали.
Деяким ставало зле.
Багато хто втрачав свідомість.
Бедуїн узяв келих із чаєм і зробив кілька неспішних ковтків.
— Пізніше сюди приїжджали дослідники. Нічого небезпечного вони не виявили.
Лише дійшли висновку, що вдень волога змішується з пилом під впливом температури. Через це тіло перегрівається, дихати стає важче, і люди непритомніють.
Він легко знизав плечима й розвів руками.
На мить усе навколо занурилось у тишу.
Кожен із присутніх відчув легку тривогу.
Це не було схоже на дитячу страшилку біля багаття, та кожен подумав про своє.

Витримавши коротку паузу, він додав:
— Але у нас є одне повір’я. Храм навмисно не пускає людей до гробниці. Наші предки вірили: лише коли повернеться душа похованої жриці — він заспокоїться.
Його погляд ковзнув по присутніх і зупинився на Мірі.
Для неї ця розповідь звучала надто особисто.
І, можливо, вона вже розуміла більше, ніж могла собі зізнатися.
Коли розповідь закінчилась, а напруга поступово змінилась дивним спокоєм і очікуванням, Міра зрозуміла, що хоче вийти назовні.
Їй бракувало простору для думок.
І тиші для власних відчуттів.
Вона вийшла на темне подвір’я й завмерла, дивлячись на велич храму, що простягався перед нею.
Міра не розуміла, що саме зараз відчуває.
Чи це були спогади.
Чи фантазії про те, що ще не сталося.
Раптом — голос.
Чоловічий.
Він різко висмикнув її назад у реальність.
Це був бедуїн.
— Дивно, чи не так? Ніби ви ніколи й не залишали це місце.
Цього разу його слова прозвучали напрочуд зрозуміло.
Міра здивовано поглянула на нього.
Їй хотілося щось відповісти, але в цей момент поруч почали збиратися інші члени групи.
І бедуїн знову заговорив своєю незрозумілою мовою.
Гід пояснив, що час вирушати до храму.
Міра глибоко вдихнула.
У грудях щось дивно стиснулося — майже до легкого болю.
Вона торкнулась кулона.
Тепло одразу розлилось тілом.
Опускаючи руку, Міра звернула увагу на символ що залишився на її долоні.
Вона поглянула на іншу руку і там теж був той самий символ, але ледь помітний. Він залишився після ритуалу.
Раптом вона згадала Нубіру і символи на долонях.
— І хто ті чоловіки, яких вона бачила у видінні?
Питання самі почали з'являтись у її свідомості.
Розум не міг створити логічних зв'язків.
Але відчуття, щось значно глибше, ніби вже знало відповідь.
Просто чекало слушного моменту.

Група рушила сходами у саме серце храму.
Міра швидко підхопилась і наздогнала інших, щоб не відставати.
Храм виявився набагато більшим, ніж здавався зовні.
Безліч лабіринтоподібних коридорів, потаємних кімнат.
Стіни вкриті висіченими символами й яскравими малюнками.
Оскільки територія храму постійно перебувала під охороною, у деяких кімнатах збереглися речі того часу: меблі, посуд і навіть прикраси, розміщені у спеціально облаштованих вітринах.
Та головною фігурою цього місця був саркофаг.
Справжній витвір мистецтва.
Пізніше бедуїн пояснив, що храм був побудований на честь Бога Ра.
І зазвичай у таких місцях ховали чоловіків знатного роду.
Археологи очікували побачити саркофаг фараона або його сина.
Але були вражені, коли всередині побачили жіночий образ.

Гід потім додав уже без пояснень бедуїна:
— Жінкою виявилась молода жриця. Невизнана дочка правителя, але улюблена.
Міра підійшла до саркофага.
У просторі вона знову відчула той знайомий аромат ладану і жасмину.
Її руки торкнулися саркофага, попри всю заборону так робити.
Тілом пробігло знайоме відчуття блискавки.
Біль у грудях.
І щось схоже на укол у лівій руці.
Перед очима промайнули образи.
Вона бачила себе у гарній сукні, золотих прикрасах.
Відчувала, як німіє тіло.
Жінка повільно осувалась на підлогу.
В очах темніло.
Раптом Міра відчула, як хтось намагається підняти її за руки.
Вона доволі швидко зрозуміла, що відбулось.
Сльози текли по щоках.
Міра швидко вибігла із спільної зали, дорогою запевняючи присутніх, що з нею все добре.
Кроки були впевненими, але вона не розуміла, куди йде.
Серце вистукувало барабанний ритм, дихання переривалось.
Міра відчула як її життя на момент обірвалось.
Вона зупинилась, оперла долоні на коліна і намагалась перевести дихання.