Голос душі

Подруги зустрілися в місті, у затишному кафе. У тому самому, де Міра вже бувала раніше.
Вони сіли за столик біля вікна. Місце виявилося дуже затишним.
Замовили десерти і каву.
Марія була надзвичайно емоційною. Це було помітно одразу — бажання поділитися своїми пригодами буквально переповнювало її, і вона ледве стримувалася.
Нарешті отримавши замовлення, подруги почали ділитися враженнями.
Точніше, Марія ділилася враженнями.
Міра слухала і щиро раділа за подругу, хоча частина її думок усе одно залишалася десь далеко.
Так тривало до моменту, поки Марія не дістала телефон і не почала показувати фотографії.
Різні пам’ятки, дивні речі, піраміди, верблюди, поїздка на квадроциклах по піщаних дюнах.
І куди ж без селфі в паранджі та бедуїнських хустках.
Усе це було справді цікаво й захопливо.
Та одне фото викликало в Міри зовсім інше відчуття.
На ньому Марія стояла в храмі.
Тому самому.
Один в один як на чорно-білих фотографіях, подарованих невідомим.
У цей момент Міра відчула не просто бажання туди потрапити.
Це було відчуття абсолютної необхідності там бути.

— Що це за місце?
Несподівано запитала Міра, перебиваючи Марію.
Та на мить замислилася, намагаючись згадати.
— Це був спеціальний тур. У нас у місті є компанія, яка організовує незвичні подорожі. Такі, що створюють атмосферу й викликають цікавість.
-Матіас.
Ім’я раптом промайнуло в думках Міри.
— Якщо хочеш, я дам тобі контакти. Вони все розкажуть.
— Так, звичайно. Тепер я дуже хочу туди потрапити.
У голосі Міри прозвучало хвилювання.
Згодом вони переключилися на інші теми й ще кілька годин просто говорили по душах.
Раптом Марія згадала:
— Я ж тобі привезла подарунок. Він невеличкий, але чомусь мені здається, тобі сподобається.
Вона дістала маленький паперовий конверт.
Міра обережно розгорнула його.
Усередині лежав браслет із підвіскою у формі бджоли.
Це було дивно. І зовсім не в тематиці Єгипту.
Міра здивовано поглянула на подругу.
— Так, я знаю… тут ні до чого Єгипет чи піраміди. Але я сама не розумію. Побачила його — і одразу згадала про тебе.
Марія знизала плечима, ніби й сама дивувалася своєму вибору.
— Маріє, це дуже гарно. Справді. Я дуже вдячна тобі за увагу. Він неймовірний.
Подруги обійнялися і іще якийсь час сиділи в кафе, розмовляючи про різне.
Час поруч одна з одною завжди минав надто швидко.
— Це був гарний день. До зустрічі.
— Так, Маріє. Це був справді чудовий день. Будь обережна в дорозі.
Вони попрощалися, сіли у свої машини й роз’їхалися в різні боки.
Уперше за довгий час Міра відчула легкість.
Можливо, ненадовго.
Але зараз вона просто насолоджувалася моментом і відчуттям, що все йде саме так, як повинно.

Того ж вечора вона зайшла у свій блог і написала:

«Наше життя набагато цікавіше, ніж нам здається.

Усе, що оточує нас, не завжди є тільки тим, чим здається на перший погляд.

Світ розмовляє з нами не лише словами.

Іноді варто дозволити собі відчути трохи більше — і тоді все навколо починає звучати голосніше.»

Міра перечитала текст.
Вона знала, що це буде важко зрозуміти її читачам.
Можливо.
Та все ж вирішила залишити все саме так.
Це був голос її душі. Щось, що треба було не зрозуміти, а відчути.
Вона вже хотіла вийти з блогу, коли помітила повідомлення.
Хвилювання не було.
Лише легка цікавість і дивна, майже невимушена радість заметушилися всередині.
Невідомий user8032511879:
— Це дуже справедливо з вашого боку. Цього разу жодних непередбачуваних ситуацій.
Як щодо наступних вихідних.
Міра перечитала повідомлення.
У ній щось змінилося.
Тривога перейшла у дивний спокій.
Вона надрукувала лише одне слово:
— Можливо.
Відправити.
Закрила блог і, втомлена, але чомусь щаслива, плюхнулася на ліжко й швидко заснула.