Після паузи

Усе ніби завмерло в одному моменті.
Вона досі не розуміла, що саме має робити з усім цим, а тиша лише погіршувала її стан.
Тому Міра вирішила повністю зосередитися на роботі й блозі.
Перевірила пошту.
Завдань було достатньо, щоб обрати щось більш приємне.
Раптом вона натрапила на прохання перекласти невеликий твір.
Такі завдання Міра обожнювала, тому одразу погодилася.
Кілька годин підготовки.
Її робота вимагала повної концентрації, тому важливо було морально налаштуватися.
Трохи музики й багато кави.
І ось вона вже в процесі.
Саме такі завдання затягували її без перебільшення на триста шістдесят і ще сто вісімдесят градусів у роботу.
Особливо коли твір виявлявся надто цікавим, щоб зупинитися.

Це була повість «Помаранчеве щастя».
Про дівчину, життя якої змінилося надто швидко. Про те, як у якийсь момент вона відчула, що весь цей час жила ніби не своїм життям.
Героїні повісті довелося відстоювати свої мрії крізь різні форми суспільного неприйняття, власні страхи й обмеження.
Міру настільки захопила ця історія, що вона навіть не помічала, як минає час.
Вона робила перерви, ходила на кілька годин до моря, спала й знову поверталася до роботи.
За три дні Міра переклала майже половину твору й була щиро здивована, наскільки легко їй ішла робота.
Та зрештою навіть найцікавіша робота іноді вимагала трохи більшої паузи для перезавантаження.

У моменті тиші в неї раптом з’явилося бажання зайти у свій блог.
Це було дивне відчуття — ніби щось спочатку запекло, а потім залоскотало у грудях.
Вона механічно потягнулася до кулона.
Це пронизало її, ніби мова, якою не говорили, але яку відчували.
Кілька рухів.
Блог.
Нове повідомлення.
Відчуття досі не відпускало її.
Та вона знала.
Це він.
Той, що не прийшов.
Той, чия тиша була гучнішою за будь-які слова.
Міра перевела подих і відкрила повідомлення.
user8032511879
Вибачте. Доволі неприємна вийшла ситуація.
Я іноді маю непередбачувані відрядження.
Не думаю, що мій скромний презент вас втішив.
Та все ж наважуся запитати — чи міг би я розраховувати на другу спробу?
Міра прочитала текст кілька разів поспіль.
А потім ще певний час просто сиділа, прокручуючи думки.
Насправді вона зовсім не переймалася тією ситуацією.
Її більше бентежило відчуття, що відлунювало всередині, і той факт, що ця людина була частиною головоломки, яку вона мала зібрати.
Вона повільно почала друкувати відповідь.
Вибачення прийняті.
За скромний презент дякую — це було справді цікаво.
Щодо другої спроби… не впевнена, що хотіла б знову виглядати як охоронець, який вишукує злодія.
Вона намагалася відповідати стримано.
Та всередині вирувало занадто багато емоцій, щоб повністю це приховати.
Міра не розраховувала на швидку відповідь.
Але дуже цього хотіла.

Кілька хвилин вона дивилася на переписку, а потім закрила блог.
Міра сиділа в тиші.
І раптом — дзвінок.
Неочікуваний, але приємний.
Марія.
— Привіт! Як ти? Я вже повернулася, можемо зустрітися. Мені стільки всього хочеться тобі розповісти!
Вона випалила це так швидко, що Міра не змогла одразу відповісти.
— Амм… Так. Можемо.
— Можемо завтра. Я, до речі, теж тобі дещо привезла.
Подруги домовилися про зустріч і на приємній ноті очікування попрощалися.

Міра зробила собі іще кави і повернулась до роботи над перекладом.