Подарунок

Наступного дня Мірабель прокинулася від дзвінка у двері.
— Боже, як же я хочу ще поспати… Я нікого не чекаю.
За дві хвилини дзвінок пролунав знову.
Міра неквапливо накинула халат і підійшла до дверей.
— Хто там?
— Вам посилка. Прийміть, будь ласка.
Чоловічий голос звучав спокійно й буденно.
Відчиняючи двері, Міра насупилась:
— Я нічого не замовляла.
— Тоді, можливо, хтось замовив це для вас.
Посильний поставив кілька запитань для перевірки, і пакунок справді виявився адресованим їй.
— А вам відомо, хто його надіслав?
— На жаль, я не маю такої інформації.
Вони побажали одне одному гарного дня й розійшлися.
— Дедалі цікавіше, правда, Луна?
Міра подивилася на кішку так, ніби та була в курсі кожної деталі цієї історії.

Вона поставила пакунок на стіл. Цікавість взяла гору над бажанням ще трохи поніжитися в ліжку.
І тим не менш Міра не поспішала його розгортати. Кілька хвилин вона просто розглядала пакунок, а потім вирішила зробити собі каву й зібратися з думками.
Це була невелика коробочка, загорнута в крафтовий папір і перетягнута шпагатом.
Дивне відчуття охопило Міру, поки вона стояла біля балкона з кавою в руці й насторожено дивилася на пакунок із відстані.
Раптом рука несвідомо потягнулася до кулона. Легке хвилювання змішалося з цікавістю, і врешті вона наважилася.
Розгорнувши пакунок і відкривши коробочку, під паперовим конфеті Міра побачила якісь зображення.
Це були фотографії.
Чорно-білі фото із зображеннями єгипетського храму, фрески та ще чогось схожого на музейний експонат.
Під фотографіями лежав згорток паперу, подібний до того, що кілька днів тому їй вручила Клара.
Коли Міра його розгорнула, не могла повірити своїм очам.
Серце забилося швидше.
— Їх два… Хтось іще це мав.
З цими словами вона взяла свій клаптик паперу й завмерла, дивлячись на два ідентичні символи.
Хвилиною пізніше Міра знову взяла фотографії, щоб роздивитися їх уважніше, і помітила напис на звороті однієї з них.
— Це до вашої колекції.
Прочитавши це, вона швидко потягнулася до ноутбука.
Зайшла в блог.
Тиша. Жодних коментарів. Жодних повідомлень. Лише купа думок, які або спростовували одна одну, або, навпаки, відкривали простір для ще більшої кількості запитань.
Вона знову почала розглядати фотографії. Тепер їй було цікаво, що саме за храм був на них зображений і чому всі ці деталі здавалися такими важливими.
Міра інтуїтивно відчувала значущість цих зображень, але не розуміла, на що саме варто звернути увагу. На фотографіях не було жодних подібних символів — єдиного, що хоч якось могло пов’язати все докупи.
Але щось там усе ж було.
Щось іще.
Та що саме — Міра поки не могла зрозуміти.
Одержимо, але безрезультатно розглядаючи фотографії, вона відчула втому.
У кімнаті досить швидко стемніло.
Міра просто лягла на підлогу й дивилася в нічне небо крізь прочинені двері балкона.
Ближче до півночі вона підвелася й попрямувала до ліжка.
Останнім часом її режим став зовсім хаотичним і не піддавався жодній логіці. Спочатку це дратувало, але тепер сприймалося як щось, що завжди було частиною її життя.
Сон поглинув її швидко.