Невідомий

— Доброго ранку, Луна.
Міра ліниво потягнулась у ліжку.
Кішка швидко стрибнула поруч і вмостилась біля її руки, ніби випрошуючи ласку.
Ще деякий час вони обидві сонно ніжились у ліжку, перш ніж остаточно змусити себе підвестись.
Міра зробила ароматну каву й прочинила балкон.
Погода обіцяла бути теплою та сонячною.
Раптом їй захотілось щось написати у свій блог.
Вона сіла за ноутбук, відкрила сторінку й якийсь час задумливо дивилась у екран.
Потім почала гортати старі записи.
І раптом помітила коментар.
Вона відчула.
Вона знала.
— Можливо, помилка не була такою вже випадковою?
Написав якийсь user8032511879.
Міра кілька секунд просто дивилась на повідомлення.
А потім усе ж почала друкувати відповідь:
— Можливо, якщо вона має властивість повторюватись.
Вона перечитала написане.
І стерла.
Після короткої паузи Міра надрукувала інше:
— Це відомо тільки тому, хто її зробив.

Вона швидко вийшла й закрила ноутбук, ніби не наважувалась отримати відповідь. А може — навпаки, боялась її не отримати.

Кілька днів поспіль вона навмисно ігнорувала дивайс, хоча цікавість виснажувала її дедалі сильніше.

Зрештою вона знайшла привід.

— Я тільки перевірю пошту.

Промовивши це вголос, Міра сама здивувалась своїй реакції. Вона не розуміла, що саме її бентежить.

Перевірка пошти завершилась гортанням блогу. Цікавість перемогла.

Відповідь змусила її затримати подих.

Міра не розуміла власної реакції, але відчувала — цей момент чомусь важливий.

— Можливо. Але цікава ваша думка. Ви справді вважаєте це помилкою?

Міра була збентежена. Вона не знала, що відповісти.

Відчуття підказувало — це ниточка.
Розум же одразу накидав сотню сумнівів і заперечень.

— Добре, нехай буде так.

Промовила вона до себе й почала писати відповідь.

— Я б не хотіла розкручувати теорію змови, але, на мою думку, не все може бути таким однозначним.

Вона натиснула “відправити”.

Кілька секунд дивилась на коментар, поки думки хаотично змінювали одна одну.

Раптом — відповідь.

Майже одразу. Неочікувано.

— Гарне фото. Де ви знайшли це диво історії?

Міра розповіла про музей у місті неподалік. І якось зовсім непомітно переписка перейшла в особистий чат.

Кілька повідомлень потому невідомий запропонував зустрітись у музеї.

Міра погодилась.

Індикатор “у мережі” згас.

Тільки тепер вона зрозуміла: невідомий так і залишився невідомим.

— Дивна історія виходить, Луна.

Із легкою усмішкою вона подивилась на кішку.

Наступного дня Міра збиралась у місто на зустріч із “невідомим” — user8032511879.

— Я вже ходжу туди як на роботу.

Подумала вона й усміхнулась сама до себе.

Перед виходом Міра глянула у дзеркало й раптом відчула легку тривогу.

“Ніби на побачення зібралась.”

Думка промайнула настільки несподівано, що вона одразу фиркнула вголос:

— Пфф. Не мели дурниць.

Швидко схопила ключі й попрямувала до авто.

Перед входом у музей вона глянула на годинник.

— Саме вчасно.

Зайшовши всередину, Міра раптом усвідомила, що навіть не знає, кого саме має зустріти.

Це відчувалось дивно. І десь навіть кумедно.

Вона спіймала себе на думці, що виглядає як охоронець, який вишукує правопорушника. Дехто з відвідувачів уже й сам почав підозріло поглядати на неї.

Міра зупинилась біля скрижаля.

Бо саме він став причиною всієї цієї дивної ситуації.

Сорок хвилин вона стояла в очікуванні та навіть для звичної цікавості це забагато.

Вона іще раз оглянула зал, нікого хто міг би привернути увагу.
- Що ж. 
З цими словами Міра рушила до виходу.