Місто, що розмовляє

Міра вже була в місті.
Цього разу вона вирішила залишити авто біля зупинки торговельного центру.
Зазвичай так робила, коли планувала довгі прогулянки. Це був її маленький секрет.
Марія затримувалась у дорозі, тож Міра вирішила трохи пройтись сама.
Ранок видався похмурим і прохолодним, але настрій у неї був напрочуд гарний, незважаючи на погоду.
— Сьогодні прохолодно…
Вона накинула капюшон.
Купила каву у маленькому вагончику з вуличною їжею й попрямувала до парку неподалік.
Мірі подобалось ловити моменти, ніби кадри фотографій.
Дрібні деталі. Світло. Пейзажі.
Вона не могла пройти повз місце чи річ, які раптом здавались їй естетичними саме тут і саме зараз.
Тоді одразу діставала телефон і робила фото.
— Мабуть, у минулому житті я була фотографом.
Ця думка тепло промайнула в її голові.
І Міра ледь помітно посміхнулась сама до себе.
За хвилину задзвонила Марія.
Вони домовились зустрітись у парку, але швидко переграли плани й вирішили прогулятись торговельним центром, щоб Міра остаточно не змерзла.

Торговельний центр зустрів їх теплим повітрям, запахом кави й хаотичним шумом голосів.
Марія одразу пожвавішала. Їй дуже подобалось розглядати вітрини й повільно прогулюватись між прилавками.
— Міра, хочеш морозива? —
запитала подруга.
— Краще молочний коктейль, —
з усмішкою відповіла Міра.
Поки Марія купувала коктейлі, Міра чекала неподалік.
Саме там висів величезний телевізор для відвідувачів, по якому постійно крутили рекламу, а у перервах — старі маловідомі фільми.
Біля нього зазвичай збирались чоловіки, які покірно чекали своїх дрейфуючих у просторі брендів і знижок половинок.
Міра ледь усміхнулась, ковзнувши поглядом по екрану.
І саме в цей момент прозвучала фраза:
— Sabía que eras tú.
(Я знав, що це ти.)
Міра обернулась.
На чорно-білому екрані стояв чоловік у дивній шляпі.
Здавалось, ніби він дивиться прямо на неї.
Тиша.
— Що?..
Дивне відчуття пройшло крізь усе тіло.
Чоловік продовжив:
— Hay puertas que solo aparecen cuando estás lista.
(Є двері, які з’являються лише тоді, коли ти готова.)

Міра дивилась і не розуміла, чому це звучить так знайомо.
Неочікувано Марія підхопила її за руку і весело продемонструвала коктейлі:
— Тобі шоколадний, мені ванільний.
І одразу потягла її далі.
Міра обернулась, але на екрані вже була інша реклама.— З кокосовим топінгом?
— Ні.
— Шкода.
І вони зникли у просторі торговельного центру

Прогулюючись між прилавками крамниць, Міра помітила один дуже дивний магазинчик.
Для торговельного центру це було рідкістю.
Усередині продавались старовинні речі: листівки часів Першої світової, газетні вирізки, старі фотографії й навіть знімки археологічних розкопок.
На полицях лежали прикраси, браслети, сережки й масивні персні.
Це був абсолютно її простір.
У якийсь момент подруги розділились, кожна слідуючи власним відчуттям.
Міра повільно розглядала деталі.
Прикраси. Старі фото. Дивні речі без історій.
І раптом серед сережок вона помітила невелику стопку дитячих малюнків і листів, написаних іншою мовою.
Десь між нерівних рядків Міра змогла розібрати фразу:
— Ти йдеш вірним шляхом.
Вона не була впевнена, чи правильно переклала написане.
Вона це відчула.
— Міра, я тебе скрізь шукаю!
Міра здивовано поглянула на подругу.
Не дочекавшись відповіді, Марія одразу продовжила:
— Може десь поїмо? Я така голодна!
— Гарна ідея. Я за.
Вже за пів години вони сиділи у невеликому кафе й із задоволенням їли піцу.
День пролетів швидко, а вечір підкрався майже непомітно.
Заморені, але задоволені, дівчата попрощались і розійшлись до своїх машин.
Марія поїхала першою.
Кілька хвилин Міра сиділа у тиші у своїй машині а потім теж рушила додому.