Те, що було розділене

Наступного дня Міра відпочивала.
Без поспіху.
Без завдань.
Без пошуків.
Просто була.
Під вечір вона відкрила блог.
Останній допис зібрав більше відгуку, ніж вона очікувала.
Коментарі.
Думки.
Реакції.
Вона переглядала їх,
на деякі відповідала.
Але… це було не те.
Вона хотіла написати ще щось.
Зупинилась.
Закрила ноутбук.
І пішла спати.
Сон не приходив одразу.
Тиха тривога повільно крутила її з боку на бік.
Поки втома не взяла своє.
Вночі вона прокинулась від спеки.
Підійшла до балкону, відчинила його.
І в цей момент
її накрило світло місяця.
Яскраве настільки, що вона примружилась.
За мить вона вже не могла відвести погляд.
У цьому було щось… магнетичне.
І раптом — голос.
— Я повинна розділити. Для безпеки.
Міра завмерла.
Це була вона?..
Вона вже не дивувалась своєму стану.
Але з кожним разом ставало все важче зрозуміти —
де вона, а де те, що намагається з нею говорити.

Міра прокинулась рано, попри те, якою була ніч.
Кілька хвилин вона просто сиділа у ліжку.
А потім — бажання.
Вона давно не заходила у кафе Клари.
І цей ранок здавався ідеальним для цього.
Вона зібралась без поспіху.
Її кроки були спокійними.
Погляд ковзав по вуличках, які вже стали майже рідними.
У кафе було тихо.
Міра обрала свій улюблений столик.
До неї підійшла Клара і з легкою усмішкою сказала:
— Вас давно не було.

Міра хотіла щось відповісти, але жінка, не вагаючись, продовжила:
— Вам каву як завжди?
— Так, будь ласка… —
трохи несміливо відповіла Міра.
Поки жінка готувала каву,
Міру не полишало дивне відчуття тривоги.
Щось подібне вона відчувала востаннє перед співбесідою, коли влаштовувалась на роботу.
Жінка принесла каву.
На мить затрималась.
— Чи можна скласти вам компанію? —
вона кивнула в бік вільного стільця.
— Звичайно.

Жінка уважно дивилась на Міру, і їй стало трохи ніяково.
Відчувши, що пауза затягнулась, Клара заговорила:
— Я знала, що ви повернетесь із запитаннями.
Вона ледь помітно кивнула на кулон.
Рука Міри несвідомо потягнулась до прикраси.
— Як?.. Звідки?
— Я розповім вам одну історію. Ви не проти?
— Я вас слухаю.
Клара на мить замовкла, ніби збиралась із думками, і почала:
— Якось до мене в кафе зайшла літня жінка. Вона приходила щодня — в один і той самий час, сідала за той самий столик і пила каву.
В якийсь момент ми познайомились. І вона сказала, що знає майбутнє однієї дівчини.
Настане момент, коли її життя зміниться… і вона почне збирати те, що розділене.
— Те, що розділене?..
— Так, — швидко відповіла Клара, ніби боялась загубити думку.
Вона дістала невеликий пожовклий клаптик паперу і посунула його до Міри.
— Вона сказала: символ не потрібно шукати — його треба згадати.
Клара зробила коротку паузу і додала тихіше:
— Той, хто шукає — небезпека.
    Той, хто згадує — власник.
— Що це означає?.. — схвильовано запитала Міра.
— Не знаю. Вона сказала, що ви все зрозумієте.
— Але хто ця жінка? Як її звати? Де я можу її знайти?
— Я не знаю…
Клара злегка похитала головою.
— Вона дуже просила передати ці слова саме так. А наступного дня не прийшла. Більше я її не бачила.
— Добре… але як ви зрозуміли, що це я?
— У неї був такий самий кулон.
Клара подивилась Мірі в очі.
— Вона сказала, що дівчина, яка має це почути, буде носити його.
Між ними на кілька хвилин повисла тиша.

Насолоджуйтесь кавою, я не буду вам заважати.
Із цими словами Клара спокійно встала і повернулась до стійки.
Міра залишилась одна.
Легкий шок швидко змінився на вир думок.
Слова ніби проколом вертілись у її голові, а клаптик паперу вона ніяк не наважувалась розгорнути.
Допивши каву, Міра попрямувала додому — вже без звичної неквапливості.
Проходячи повз перехрестя, вона краєм ока помітила знайому постать чоловіка.
Зупинилась на мить, щоб озирнутись — але за рогом вже нікого не було.
— Це вже не схоже на просто відчуття…
Тихо промовила вона сама до себе і прискорила крок.
Зайшовши у квартиру, Міра поспіхом сіла за стіл.
Кілька хвилин вона просто дивилась на згорнутий клаптик паперу.
Вдих.
Вона розгорнула його.
Те, що вона побачила, викликало дивне відчуття —
щось дуже знайоме, близьке і спокійне…
і водночас незрозуміле.
Символ на папері був частиною її.
Тим самим, що з’явився на її грудях.
Але цього разу —
до нього було додано ще щось.

Міра сиділа, дивлячись на символ.
Хвилювання змінилось дивним спокоєм, що залишав по собі присмак впевненості.
Вона й сама не зрозуміла, як це сталося, але розум перестав хаотично метатись.
У голові почала виринати інформація, яку вона відчувала як нитку у темному лабіринті.
Ось що це було.
Не просто шлях.
Це була мова, якою до неї промовляло життя.
Інше.
Життя.

За хвилину тишу розірвав дзвінок.
Різкий звук повернув її у реальність.
— Марія?.. —
здивовано промовила вона до себе.
— Привіт, Міро! Як ти?
— Привіт… Нормально.
— От і добре. Я тут чого дзвоню — на днях буду в місті. Може, зустрінемось? Що скажеш?
— Гарна ідея.
Відповідь прозвучала неочікувано швидко для них обох.
За кілька хвилин вони обговорили деталі й попрощались.
Міра відчула, що місто кликало її не випадково.