Розділене відчуття

Кілька днів поспіль Міра відчувала дивне бажання щось зробити.
Але до чого б вона не торкалась — усе здавалось не тим.
Цей стан пригнічував і навіть дратував.
Аж поки вона не натрапила на брошуру з музею.
Тепло запульсувало в грудях
і повільно розійшлось по тілу.
Тепер вона знала, що їй потрібно.

Швидко зібравшись, вона вже сиділа в авто.
Двигун запрацював,
і Міра рушила у сторону міста.
Запаркувавши авто,
вона спокійно попрямувала до музею.
Хоч усередині все підштовхувало пришвидшитись,
Міра навмисно стримувала себе.
Вона намагалась відчути простір міста,
вловити його рух,
заспокоїти розум —
і зрозуміти,
що далі…
Як би вона не стишувала крок,
здавалось, що вже за мить
вона стояла перед музеєм.
Ті самі відчуття захвату —
але тепер
з легким присмаком запитання.

Вона зайшла до музею.
Цього разу простір був для неї вже знайомий.
Не вагаючись,
вона відчула правильний напрям.
Той самий саркофаг.
Та сама мумія.
І аромат…
До болю знайомий.
Вона стояла так,
ніби ще мить —
і торкнеться скла.
Тихо, з хвилюванням,
у Міри вирвалось:
— Чого ти хочеш?..
Що тобі потрібно?..
Це був не страх.
Це була спроба
відчути хоча б щось.

Вона стояла.
І — нічого.
Тиша.
Але відчуття не давало їй піти.
Міра відступила крок від вітрини,
кинула погляд убік.
Її увагу привернула група туристів,
яку вела гід.
Вона спокійно попрямувала в їхній бік.
Розглядала експонати,
але насправді слухала.
Історія про створення скрижаля великої мудрості,
який за дивних обставин так і не був завершений,
зацікавила її найбільше.
І не тому, що вона уважно слухала.
Стоячи поруч із тим самим скрижалем,
Міра раптом зауважила
ледь помітний символ.
Знайомий.
Саме той,
який вона колись намалювала вперше.
Вона підійшла ближче.
І раптом, від хвилювання, вирвалось:
— Що це за символ?..
Що він означає?
Гід здивовано і трохи роздратовано оглянула її з ніг до голови.
На мить завагалась,
перевела погляд на скрижаль,
підійшла ближче.
Уважно придивилась.
І сухо відповіла:
— Це невідомий символ.
Вчені вважають, що це звичайна помилка.
Рука пішла не туди —
і маємо загадку на віки.
Вона знову подивилась Мірі в очі.
— Екскурсія оплачується додатково.
Міра завмерла на мить.
Потім дістала телефон
і непомітно зробила фото.
Різко обернулась
і вийшла з музею.

На вулиці вона відчула дотик свіжого повітря.
Озирнулась.
І в її голові прозвучало:
— Що далі?..
Ця фраза останнім часом стала для неї справжнім компасом.
У цей момент повз неї пройшла якась білявка.
Настільки близько,
що аромат кави, яку вона тримала в руках,
неможливо було ігнорувати.
Міра на мить затрималась.
І вже за кілька хвилин
вона прогулювалась містом,
у пошуках кав’ярні,
де можна було б спокійно
насолодитись цим ароматом.

Підійшовши до однієї кав’ярні, її погляд ковзнув по напису:
“Твій найкращий вибір”.
— Давай спробуємо, —
тихо промовила вона до себе.
Кав’ярня виявилась дуже атмосферною.
Багато елементів із справжнього дерева,
зелені рослини — вони були всюди,
створюючи відчуття джунглів.
Сонячне світло просочувалось крізь простір,
м’яко лягаючи на поверхні.
Вона підійшла до стійки,
замовила капучино
і, чекаючи, обернулась у бік черги.
— Це ви.
Слова прозвучали різко й несподівано
навіть для неї самої.
Чоловік здивовано подивився.
— Дівчина з музею?
— Точно.
Між ними повисло легке,
приємне здивування.
Вже за хвилину Міра сиділа за столиком навпроти стійки —
єдиному вільному, який вона знайшла.
Чоловік підійшов до неї.
— Чи міг би я…
— Так, будь ласка, —
перебила вона, ледь усміхнувшись.
Спочатку їхня розмова була трохи натягнутою,
але з кожною хвилиною ставала легшою.
Офіціант приніс каву.
І цього разу вони познайомились.
Міра дізналась, що його звати Матіас.
І що він організовує для туристів
нетипові поїздки до Єгипту.

Міра хотіла розповісти.
Поділитись тим, що з нею відбувається.
Здавалось, Матіас не був людиною сухої логіки.
Але вона вагалась.
Її погляд зупинився на парі від кави.
У променях світла
вона виглядала майже живою.
Візерунки рухались,
складались у щось знайоме.
Ніби слово.
Не зовсім чітке…
Але в голові Міри раптом прозвучало:
зараз.
Вона підняла погляд.
На Матіаса.
Потім знову на каву.
І почала:
— Знаєте… можливо, це звучить дивно…
І раптом —
знайомий тип розмови поруч.
Ще секунда.
Іноземець.
Промайнуло в думках.
Легка усмішка.
І одразу — зосередженість.
— Іноземець, —
тихо промовила вона.
Вона кинула погляд убік.
Потім — на Матіаса.
І коли знову повернулась…
його вже не було.
Щось дивне накрило її.
Ніби її тягнули у дві сторони.
Як мотузку,
де один кінець тримаєш ти,
а інший — вислизає.
— Міра, що ви казали?
Я не зовсім зрозумів.
— Не звертайте уваги…
Щось вилетіло з голови.
Вона усміхнулась.
— Ви знаєте…ви загадкова дівчина.
— Ви навіть не уявляєте, наскільки, —
 З легкою іронією прозвучала її відповідь.