Погляд у відображення

Міра стояла у повній темряві,
відчуваючи легкий, уже надто знайомий аромат.
Навпроти — жінка.
Та сама з її видінь.
Але цього разу Міра бачила її обличчя.
Жінка стояла спокійно
і дивилась прямо на неї.
Більше нічого.
Тільки вони.
Міра відчула змішання захвату і хвилювання.
У цій жінці було щось… інше.
Спокій, що викликав повагу.
І сила, яка притягувала.
Біла сукня з легкої тканини,
золоті прикраси з лазурним камінням —
усе випромінювало стриману велич.
На шиї — той самий кулон.
Рука жінки повільно піднялась.
Вона ледь торкнулась грудей Міри.
У цю ж мить
Міра різко розплющила очі.
Кілька секунд вона просто лежала,
намагаючись зрозуміти, де вона.
Її рука сама потягнулась до кулона.
Ледь торкнувшись його,
вона відчула тепло,
що повільно розтікалось по тілу.
Міра підвелась
і підійшла до дзеркала.
Вона дивилась на своє відображення,
намагаючись утримати сон у пам’яті.
Взявши кулон у руку,
вона трохи відвела його вбік.
Погляд завмер.
На шкірі була вже не просто пляма.
Чіткий символ.

Коли її погляд зупинився на символі,
вона завмерла.
Тепло від кулона вже не зникало.
Воно ніби розтікалось повільніше,
глибше.
Міра зробила тихий вдих.
І в цю мить відчула
не страх.
Хвилювання.
Її пальці мимоволі сильніше стиснули кулон.
Погляд не відривався від символу.
І всередині з’явилось питання —
тихе,
але наполегливе:
що далі?..

Вона підійшла до ноутбука і відкрила свій блог.
Курсор рівно блимав.
Міра написала перше слово —
і одразу стерла його.
Кілька хвилин вона просто дивилась на екран,
вагаючись.
А потім…
рука сама почала писати.
Що як ми відчуваємо значно більше, ніж можемо пояснити?
Що як наш розум занадто раціональний,
щоб дозволити нам це зрозуміти?
Можливо, простір навколо нас не такий очевидний.
Можливо, він говорить до нас частіше,
ніж ми готові почути.
І, можливо,
він так само потребує нашої уваги,
як ми потребуємо пояснень.
А що як магія набагато ближче, ніж здається?
У дрібних деталях.
У відчуттях, які не до кінця зрозумілі…
але справжні.
Цей текст відрізнявся від усього,
що вона писала раніше.
Але водночас відчувався
ближчим, ніж будь-який інший.

Міра закрила ноутбук.
І відчуття повільно повело її до моря.
Шум хвиль.
Відблиски сонця.
Теплий пісок під ногами.
Там було тихо.
І цього вистачало,
щоб думки не розсипались у хаос.

Таким був той день.