Без пояснення

Кілька днів по тому, Міра готувала обід, ритмічно пританцьовуючи під улюблений трек.
Раптом задзвонив телефон.
Міра глянула на руки, потім на екран,
поспіхом витерла їх рушником.
На екрані світився вхідний від Марії.
— Алло?
— Привіт, Міра. Як ти?
— Все добре. Якраз перевіряю свої кулінарні здібності…
Пауза.
— Ну… ясно, — коротко відповіла Марія.
— Я хотіла… вибачитись за ту ситуацію. Мені трохи ніяково.
Міра на мить замовкла.
— Все нормально. Справді.
— Може зустрінемось? На вихідних. Приїдеш?
Міра ледь помітно завагалась.
— …Добре.
— От і чудово! Чекаю тебе. Па!
— Па…
Голос прозвучав трохи затягнуто.
Міра ще кілька секунд дивилась на екран,
а потім різко повернулась до кухні.
Музика все ще грала.

Дні промайнули швидко.
Міра сиділа в авто.
Вона повернула ключ — двигун тихо ожив.
— Спроба друга…
З цими словами вона рушила,
у вже знайомому напрямку.
Цього разу — без зупинок.

Без непередбачуваних поворотів.
Вона швидко знайшла будинок Марії.
Ледь встигла припаркуватись,
як та вже виходила назустріч.

Зустріч була теплою і невимушеною.
Вони говорили про все і ні про що,
розглядали фотографії, жартували —
так ніби проміжку часу що їх розділяв ніколи і не було.
Поступово розмова почала стихати.
Настала пауза —
не незручна, а трохи глибша.

— Знаєш, Марія…
в мене зараз дуже дивний період.
Я й сама не до кінця розумію, що відбувається.
Міра говорила обережно.
Фрази ніби не складались до кінця,
іноді вона зупиняла себе на півслові.
Щось залишалось всередині —
не тому, що не хотіла сказати,
а тому, що не могла пояснити навіть собі.

Марія слухала.
— Я тебе розумію…
це виснажує.
І таке буває.
Вона говорила просто,
іноді трохи невпевнено.
Було видно —
вона не завжди знає, що сказати.
Але намагається бути поруч.
І цього було достатньо.
Міра не отримала відповідей.
Питань не стало менше.
Але вперше за довгий час
вона відчула полегшення.
Наче її думки нарешті знайшли вихід —
не повністю,
не до кінця…
але тепер
вона була в цьому не одна.

Їх розмова просто лилась,
створюючи простір, де час не мав влади.
За вікном уже стало зовсім темно.
Марія намагалась вмовити Міру залишитись.
Але це було марно.
— Я мушу їхати…
Не маючи жодних конкретних причин,
вона лише додала:
— Луна за мною сумує.
Легка посмішка з’явилась на її обличчі.
— Ах, ну звісно, Луна…
— прозвучало з легкою іронією.
— Будь обережною.
— Обіцяю, матусю.
Вже сідаючи в авто, відповіла Міра.
І на їхніх обличчях з’явилась легка посмішка.
Вона завела машину,
поглянула на Марію
і рушила вперед.
Авто мчало майже пустою дорогою.
Світло ліхтарів.
Тиша.
Міра відчула спокій,
ніби все стало на свої місця.
Вже у квартирі її надто швидко огорнула втома.
Вона ще намагалась щось зробити,
але тіло вимагало зупинки.
Міра просто впала в ліжко
і майже одразу провалилась у сон.
Луна ще кілька хвилин крутилась поруч,
а потім вмостилась біля неї
і теж задрімала.