Невидимий слід

Наступний день для Міри почався раніше, ніж зазвичай — так, як їй подобалось.
Сонце тільки торкалось міста.
Вона підійшла до балкону і відчинила його.
Прохолодне повітря з присмаком моря і ще сонного міста принесло дивну легкість.
Вона вдихнула глибше.
І в цей момент думка повернулась сама —
“закінчено, але не відправлено”
Вона швидко повернулась до ноутбука.
Кілька рухів — і все зникло.
— Ну все… тепер позаду.
Міра ще кілька хвилин дивилась на символи.
Спокійно.
Без тривоги.
Без бажання щось зрозуміти.
Вона пройшлась кімнатою, зробила собі каву.
І разом із нею з’явилось інше відчуття —
потрібно змінити простір.
— Треба поїхати в місто… просто пройтись.

Зібравшись з думками, вона схопила ключі з полички, одягнула окуляри й ледь усміхнулась — ніби граючи роль самої себе.

Вже перед дверима Міра обернулась до Луни.

— Будь слухняною дівчинкою…

Кішка мяукнула у відповідь, і Міра задоволено вийшла з квартири.

Завівши авто, вона зробила музику гучніше й рушила в місто.

З кавою в руках, без жодного плану, просто гуляляючи вулицями, розглядаючи будинки. Вони ніби перегукувались між собою — старі й нові, різні, але не чужі одне одному.

— Цікаво… разом із цією простотою ми нічого не втратили?..

Міра зупинилась на мить, швидко занотувала думку в телефоні й пішла далі.

Місто повільно змінювалось. Вона зайшла до парку, де на вході продавали вуличну їжу. Аромат був настільки приємним, що вона не втрималась. Узявши щось перекусити, Міра неквапливо насолоджувалась моментом.

Коли тіло нагадало про втому, з’явилась думка повертатись додому. Але щось всередині просило ще трохи пройтись.

Вона вирішила піти іншим шляхом.

Поступово увага розсіювалась, магія міста зникала. Все почало зливатися в один потік — будинки, люди, рух.

Погляд повільно опустився вниз.

Шнурок майже розв’язався.

Вона нахилилась, щоб його зав’язати.

І вже піднімаючись, ковзнула поглядом по будівлі.

По тілу пройшла легка дрож.

"Музей давнього Єгипту" — золоті літери блищали на фасаді.

З обох боків висіли банери з символами і зображеннями фараонів.

Відчуття було до неможливого знайомим.

Немов зачарована, вона рушила до входу.

Міра повільно рухалась залами, серед дивних предметів і ще дивніших символів.
Тут час ніби зупинився.
Вона відчувала не просто захоплення — щось рідне, майже близьке, але не розуміла чому.
Її рука ніби сама тягнулась до предметів, наче хотіла торкнутись і знову відчути.
Міра підійшла до вітрини. Там лежав саркофаг.

Мумії було понад три тисячі років.
У грудях щось ворухнулось.
Серце збилось з ритму.
І раптом — аромат.
Солодкий, з легкою гіркотою.
Вона його пам’ятала.
— Ви теж це відчуваєте?..
Чоловік поруч здивовано подивився на неї.
— Що саме?
— Аромат…
Міра глянула на нього і трохи розгубилась.
— Вибачте… я, здається, трохи схвильована.
Чоловік посміхнувся.
— Ви тут просто з цікавості? Чи щось інше вас привело?
Міра ледь усміхнулась у відповідь.
— Скоріше і те, і інше.

Вони на мить замовкли.

— Захоплює, правда?..

Чоловік перевів погляд на мумію.

— Вони вірили, що душа після смерті покидає тіло… але повертається.

На мить щось відгукнулось усередині.

— Повертається…?

Міра поглянула на нього з обережною цікавістю.

— Думаєте… вони знали більше? Щось, що загубилось у часі?..

Чоловік знизав плечима, але в його погляді з’явилась зацікавленість.

— А вас що сюди привело?

Міра ледь усміхнулась.

— Скоріше… випадковість.

Він усміхнувся у відповідь.

— Колись загубив свою групу в пірамідах.
З того часу… вони мене не відпускають.

Вони обмінялись коротким поглядом і обидва посміхнулись.

Міра поглянула на годинник.

— Знаєте, мені вже час.

— Так, звичайно, — відповів чоловік.

Їхні погляди на мить затримались, і Міра попрямувала до виходу.

Вже на вулиці вона мимоволі усміхнулась до себе.

Дорогою назад у голові крутився їхній діалог.
Перед очима знову з’являлась мумія.

Вона кілька разів намагалась відігнати ці думки, але вони повертались.

— Луна, я вдома.

Кішка радісно муркнула. Міра підхопила її і почала погладжувати шийку.

— Це був захопливий день… До мурашок.